Тісл у цей час дивився на карту. Тепер він повернувся.
Ні. Ви що, не чули? — сказав він Кернові. — Хлопець майже точно вже пішов наверх. На карті ж усе видно.
Не розумію. Як він міг пройти крізь ЛІНІЮ ВІЙСЬК?
Дуже легко, — сказав Траутмен. — Коли солдати почули позаду постріли, одна група відділилася від лінії та повернулася з’ясувати, у чому справа. Вони не закрили діру в лінії, достатню, щоб дістатися до пагорбів. Скажіть їм, щоб швидше йшли далі в пагорби, інакше він устигне надто далеко зайти.
Тісл давно очікував від Керна того, що зараз відбулося.
Я не знаю, — похитав головою Керн. — Усе стає занадто складним. Не знаю, як мені варто діяти. А раптом він думає не так. Раптом він не зрозумів, що в лінії утворився просвіт, і залишився на місці, між солдатами національної гвардії та дорогою. У такому випадку, якщо я накажу їм іти в пагорби, я зіпсую пастку.
Траутмен підняв руки.
Думайте все, що вам чорт надушу покладе. Мені це байдуже. Я із самого початку не хотів у цьому брати участі. Але я беру участь, допомагаю. Це не означає, що я повинен знову й знову пояснювати вам найпростіші речі.
Ні, зрозумійте мене правильно. Я не збираюся заперечувати ваші думки. Просто я гадаю, що він у його стані може вчинити нелогічно. Відчує, що кільце стискається, і почне бігати колами, як наляканий кролик.
Уперше в голосі Траутмена відкрито пролунала гордість.
Цього не буде.
Але якщо так, якщо це все-таки станеться, то не вам відповідати за те, що людей відправили в неправильному напрямку. Відповідати мені. Я повинен прорахувати всі варіанти. Ми ж зараз міркуємо теоретично. Реальних фактів у нас немає.
Тоді дозвольте мені віддати наказ, — сказав Тісл, і йому здалося, начебто вантажівка звалилася з трифутової висоти: серце стиснув сильний біль. Намагаючись не піддаватися йому, він продовжував. — Якщо наказ буде неправильним, я з радістю за нього відповім. — Він весь напружився, затаївши подих.
О Господи, вам погано? — запитав Траутмен. — Лягайте скоріше.
Тісл жестом його відсторонив. Раптом радист сказав:
Передають повідомлення.
Лягайте, — наполягав Траутмен, — або я вас примушу.
Дайте мені спокій! Слухайте!
Говорить командир національної гвардії номер тридцять п’ять. Я не розумію. Можливо, нас так багато, що в собак зіпсувався нюх. Вони ведуть нас до пагорбів, а не до дороги.
Ні, у собак нічого не зіпсувалося, — розлючено промовив Тісл. — Але ми вже втратили надто багато часу, поки ви роздумували. Можливо, зараз нарешті віддасте цей наказ?
РОЗДІЛ 8
Коли Рембо піднімався схилом до рудника, куля вдарилася в скелю за декілька ярдів зліва від нього. Дивлячись на вхід у рудник, він додав швидкості, закриваючи обличчя від осколків каменю, які вибили ще дві випущені в нього кулі. Це було вже біля самого входу. Заглибившись у тунель, коли кулі вже його не могли досягнути, він зупинився та припав до стіни, переводячи подих. Не вдалося відірватися від них. Завадив біль у ребрах. Тепер солдати національної гвардії всього за півмилі від нього. Вони так захопилися полюванням, що стріляють, не маючи чіткої цілі. Резервісти, солдати на вікенди. їх навчили, але вони не набули досвіду, тому дисципліна в них погана, і від хвилювання вони можуть утнути все що завгодно. Полізуть у тунель юрбою, випустять сюди сотні куль. Він правильно зробив, що повернувся. Якби він спробував здатися біля струмка, вони б швиденько пристрелили його. Йому потрібний якийсь буфер між собою й ними, щоб вони не стріляли, поки він буде пояснювати.
Він повернувся до входу в тунель, до світла, вивчив стелю. Знайшов місце, де вона небезпечно потріскалася, вибрав стійки, які підтримують її й давно підгнили, і встиг відбігти, перш ніж земля обвалилася. Усе заволокло пилом, і Рембо довго кашляв. Коли пил осів, він побачив простір приблизно у фут між бар’єром із каміння та майже повністю зруйнованою стелею. Повіяло повітря, стало холодніше. Він опустився на вологу підлогу, слухаючи, як потріскує стеля. Незабаром донеслися голоси.
Як ти думаєш, його вбило?
Може, залізеш і подивишся?
Я?
Хтось засміявся, і Рембо мимоволі посміхнувся.
Печера або рудник, — сказав інший. Голос у нього був гучний, і Рембо вирішив, що він говорить у польову рацію. — Ми помітили як він забіг туди, а потім усе обвалилося. Бачили б ви, скільки пилу. Тепер він наш, це точно. Почекайте хвилину. — Потім, начебто комусь поруч. — Забери свою дурну голову від входу. Якщо він ще живий, дуже просто може тебе підстрелити.