РОЗДІЛ 11
Рембо не знав, як довго пробув у забутті, лежачи на камені, мокрий і замерзлий. Прокинувся він від того, що обличчя стали торкатися крила кажанів. Спочатку це були легкі рідкі доторки, потім вони стали частими… Рембо піднявся й почав відмахуватися руками. Миші літали суцільною хмарою, стало важко дихати. Напівзадавлений, напівзадушений, Рембо, пригинаючись якнайнижче, перестав пручатися та дозволив потоку мишей потягнути за собою. І нарешті зрозумів, у чому справа: миші не нападали на нього, вони летіли всі відразу назовні. Він розсміявся від полегшення. Напевно, уже наступила ніч, і миші це відчули. Значить, спав він довго. «От дурень, — подумав Рембо, — боровся з ними як божевільний, а вони весь час показували мені дорогу…»
Коли він нарешті вийшов на волю, свіже повітря здалося йому чимось зовсім чарівним. Він лежав біля виходу та ковтав, ковтав його. Кущ, під яким він опустився на землю, обдавав його найтоншим ароматом лісу. Унизу, досить далеко від нього, мерехтіло серед дерев маленьке багаття. Після цілковитої темряви печери вогонь був яскравим і живим…
Він завмер. Хтось приглушено говорив біля багаття. Хтось рухався серед каменів, потім до нього донеслося чиркання сірника. Коли сірник згас, він побачив тліючий вогник сигарети.
Вони його чекають. Тісл здогадався, чому він пішов униз, у щілини та печери. Тісл розставив людей навколо всього пагорба на той випадок, якщо він знайде вихід. Ну що ж, вони погано бачать у темряві, а він після печери орієнтується прекрасно та, відпочивши ще трохи, прослизне повз них. Тепер буде легко. Вони нехай думають, що він ще в печерах, а він тим часом устигне пройти багато миль. І нехай на його шляху нікого не буде.
РОЗДІЛ 12
Знову стало темно, Тісл не міг зрозуміти, як він опинився в похмурому лісі. Траутмен, Керн, вантажівка. Де вони всі? Куди зник день? Чому він так квапливо, спотикаючись на кожнім кроці, пробирається між деревами?
Він притулився до товстого стовбура, щоб перевести подих. Біль у грудях наростав хвилями. Він настільки втратив орієнтацію, що йому було страшно. Не те щоб він втратив напрямок — ні. Він знав, що повинен йти прямо вперед, кудись уперед, але не розумів чому.
Траутмен. Він пам’ятав. Траутмен хотів відвезти його до лікаря. Він пам’ятав себе, як лежав на підлозі вантажівки. І постійно шукав пояснення тому, яким чином потрапив звідти сюди. Можливо, він силою вирвався від Траутмена, щоб не опинитися в лапах у лікаря? А потім утік у ліс. Усе що завгодно, тільки б дійти до кінця. Вийти на хлопця. Допомогти його спіймати.
Але тут щось було не так. У такому стані він не міг відбитися від Траутмена. Однак він не міг зараз мислити логічно та дійти якого-небудь іншого висновку. Незважаючи на біль у грудях, він поспішав уперед, ніби його підганяло якесь незрозуміле та страшне відчуття, що з ним незабаром щось станеться. Хлопець, можливо, це хлопець женеться за ним?
Його стривожив раптовий шум, він відкрив очі, розгублено моргаючи. Він Знову лежить на спині. Хтось його підстрелив? Він став обмацувати тіло в пошуках рани, але знайшов ковдру, а землі під ним не було. М’які подушки. Кушетка. Де він, чорт забирай? Що взагалі відбувається? Він простягнув руку, зачепив лампу, увімкнув її, помітив, що знаходиться у своєму кабінеті. А як же ліс? Там усе так реально. Він подивився на зап’ястя — годинника не було. Годинник на столі показував за чверть дванадцяту. Крізь штори заглядала ззовні темрява. Значить, дванадцята ночі, але останнє, що він пам’ятав, це полудень. Що там із хлопцем? Де він?
Тісл спробував піднятися, схопившись за голову, щоб вона не розвалилася, але щось підняло й нахилило підлогу кабінету та його жбурнуло назад. Усе-таки він встав і якимось чином дістався до дверей, схопився за ручку обома руками, повернув її, ступив босими ногами з теплого килима кабінету на холодні плитки коридору. Тут було темно, але попереду, у чергового, горіло світло. Він пройшов половину коридору й був змушений опертися на стіну, щоб відпочити.
Прокинулися, шеф? — пролунав голос. — О’кей?
Відповідати було надто складно. Він ще не розібрався сам
із собою.
Я запитав, з вами все о’кей, шеф? — супроводжуваний звуком кроків голос був уже ближче.
Хлопець, — зміг він вимовити. — Хлопець у лісі!