Що? — голос був тепер зовсім близько. — Вам не можна ходити. Відпочивайте. Ви вже не в лісі й за вами не женеться хлопець.
Голос належав одному з його поліцейських, але Тісл ніяк не міг згадати ім’я цього поліцейського. Він напружив пам’ять — і все-таки згадав:
Харріс? — Ну так, звичайно. — Харріс, — гордо сказав він.
Ходімо до мене, шеф, вип’єте кави. Я щойно приготував свіжу.
Хлопець, — вичавив із себе Тісл. — Хлопець уже в лісі біля дороги.
Та ви не хвилюйтеся. Постарайтеся пригадати. Хлопця загнали в старий рудник, а потім він пішов кудись у скельний лабіринт. А ну, дайте мені руку.
Він відмахнувся від Харріса:
Я кажу, що хлопця там уже немає.
Але вам же це не відомо.
Я відчуваю. Як я сюди потрапив? Де Траутмен?
У вантажівці зв’язку. Він і відправив вас у лікарню.
От сучий син. Я попереджав його не робити цього. А як я потрапив сюди замість лікарні?
Вий цього не пам’ятаєте? Господи, ну ви і влаштували скандальчик, це ж треба! Ви пручалися в машині, вирвали кермо, щоб не дати їм повернути до лікарні, кричали, що вже якщо вас хочуть кудись відвезти, краще, якщо цим місцем буде ваш кабінет. Нарешті вони злякалися, що ви із собою що-небудь зробите, якщо вас не послухають, і привезли сюди. Правду сказати, вони були раді вас позбутися — так ви бушували. Один раз схопили кермо та мало не врізалися у вантажівку з причепом. Тут вони вас поклали в ліжко й поїхали, а ви відразу встали й пішли до патрульної машини, щоб їхати назад. Я хотів вам завадити, але ви незабаром самі відключилися. Просто за кермом, навіть ключ запалення не встигли знайти. Одразу з’явився лікар, він сказав, що взагалі стан ваш нічого, лише перевтома та таблеток ви наковталися… Вони одночасно і стимулюють, і заспокоюють, а ви прийняли стільки, що вже не знали, на якому світі перебуваєте. Лікар сказав, що ви ще напрочуд довго трималися на ногах.
Де мої черевики та шкарпетки? Куди ви їх поділи?
Навіщо вам?
Неважливо навіщо. Куди ти їх поклав?
Ви випадково не збираєтеся туди повернутися? Вам потрібно лягти й відпочити, добре? Ці печери зараз обстежують чорт знає скільки людей. Ви вже нічого не зможете там зробити. А вони сказали, що турбуватися не потрібно, подзвонять одразу ж, як тільки з’являться якісь новини.
Я вже сказав, що він не… Де мої черевики та шкарпетки, чорт забирай?
РОЗДІЛ 13
Черевики зі шкарпетками були в його кабінеті, у картотечних шухлядах. Тісл узяв зі збройової шухляди «браунінг», зарядив повну обійму, пристібнув кобуру й подумав, що пристібнув її саме так, як учив Орвал. Коли він проходив повз Харріса до виходу, той підняв голову.
Не кажи, — сказав він Харрісу, — не кажи, що мені не варто туди повертатися.
Добре, не буду.
На вулиці Тісл із задоволенням вдихнув нічне повітря. Патрульна машина стояла зовсім поряд. Сідаючи в неї, він глянув наліво й побачив, як вся ліва частина міста разом освітилася, немов полум’я сягнуло до темних хмар.
Харріс вибіг на ґанок.
Хлопець вибрався з печер! Щойно повідомили, що він викрав поліцейську машину!
Я знаю.
Але відкіля?
Вибухова хвиля пройшла по вікнах поліцейської дільниці — почувся дзенькіт розбитого скла. Кілька вибухів донеслося з боку головної дороги, яка веде в місто.
Боже милостивий, що це? — здивовано промовив Харріс.
Але Тісл уже знав, що це, і з місця рвонув машину, щоб встигнути вчасно.
РОЗДІЛ 14
Рембо на максимальній швидкості вів потужну поліцейську машину, поглядаючи в дзеркало заднього виду на залиту вогнем вулицю, гігантські язики полум’я здіймалися до верхівок дерев, які росли по боках. Тепер ніхто не зможе сісти йому на хвіст, їм доведеться об’їжджати зону пожежі. Він виграє час. Про всяк випадок потрібно зробити ще один відволікаючий маневр — чим більше маневрів, тим простіше йому
буде сховатися. Можливо, його взагалі не будуть переслідувати. Кинуть усі сили на гасіння пожежі.
Попереду один із вуличних ліхтарів не світив. Поруч із ним спалахнули задні вогні машини, її водій відкрив дверцята, щоб подивитися на вогонь. Рембо виїхав на смугу зустрічного руху, цілячись у низько розташовані фари спортивної машини. Вона вирулила на праву смугу, щоб не зіткнутися з ним, але Рембо відразу повернувся на свою, і спортивна машина метнулася до тротуару, влетіла у вітрину меблевого магазину. «Дивани та крісла, — подумав Рембо. — М’якого приземлення…»
Продовжуючи шукати на підлозі педаль газу, він дивувався, чому на вулиці більше немає машин. Та що ж це взагалі за місто таке? Трохи за північ — і всі вже сплять. Вогні магазинів вимкнені. Ніхто не виходить із барів зі співом. Ну, він оживив трохи це містечко. Це вже точно. Машина стрімко мчала вперед. Настрій у нього покращився. Усе буде гаразд. Він буде переховуватися в Мексиці. Пробратися непоміченим до шосе виявилося не важко. Поліцейські, які приїхали в цій машині, долали, напевно, пагорби з іншими або пройшли далі по дорозі до вантажівок. У замку запалення не було ключа, але він легко з’єднав проводи прямо й зараз, проскочивши перехрестя на червоне світло, відчував, що мине лише кілька годин, і він буде вільний. Поліція, звичайно, повідомить по радіо його приблизний маршрут, і його спробують зупинити, але більшість їхніх машин, ймовірно, залишилася позаду, тому особливого опору попереду не буде. Він перетне місто, поверне на бічні дороги та сховає машину. Далі піде по бездоріжжю. Можливо, сяде у вантажний потяг. Або в який-небудь інший транспорт. А то й літак викраде. Чорт забирай, можливостей повно.