Ісусе, я поранений, — простогнав чоловік. — Він мене підстрелив. Я поранений.
Ця людина просто не знала, як їй пощастило. Рембо цілився йому в груди, а не в плече. Але він уже зовсім погано бачив, не міг рівно тримати гвинтівку, швидко втрачав кров із рани в грудях, у нього не було тепер ні шансу втікати, ні можливості захищатися, нічого в нього не залишалося. Крім, може, останньої палички динаміту з магазину збройових товарів. До біса динаміт. Сил залишилося так мало, що він і на п’ять футів його не кине.
Він у мене влучив, — продовжував стогнати чоловік. — Я поранений!
«Ну що ж, я теж поранений, приятелю, але ж не скаржуся», — подумав він і, не бажаючи чекати, коли за ним приїдуть люди в машинах із сиренами, поповз у висохлий ставок посередині майданчика для ігор. Там він нарешті гостро відчув моторошний біль. Куля Тісла пробила зламані ребра, біль наростав, поглинаючи, здавалося, його всього. Він дряпав груди, роздирав, рвав. Нарешті, похитуючи головою, піднявся на ноги та, зігнувшись, дошкандибав до огорожі, яка стояла біля краю майданчика. Огорожа була низькою, він перевалився через неї, очікуючи, що вдариться спиною об землю. Але приземлився м’яко на гілки без листя, колючки. Невже знову куманіка? Тісл урятувався колись у заростях куманіки… Чому ж він не може?
РОЗДІЛ 17
Тісл лежав на спині, дивлячись на тротуар, який освітлювався жовтим ліхтарем. Він помітив, що перед очима з’явилася якась каламуть, і почав сильно моргати, притискаючи руки до рани на животі. Його дивувало, що, крім легкої сверблячки в кишечнику, він нічого не відчував. На спині також була рана, але й там він відчував лише сверблячку. Здавалося, тіло вже не належало йому.
Він слухав сирени, було відчуття, що вони зовсім поруч. Порухав однією ногою, потім іншою, підняв голову, вигнув спину. Ну і те добре, що куля, пройшовши крізь тіло, не перебила спинний мозок. «Але суть у тому, — сказав він собі, — що ти помираєш. Така велика рана, і майже немає болю — це означає, що ти помираєш». Його здивувало, що він міг думати про це абсолютно спокійно.
Хтось був поруч із ним. Стояв на колінах. Жінка. Стара жінка.
Я можу що-небудь зробити? — м’яко запитала вона.
Ні. Ні, дякую. Я не думаю, що ви щось зможете зробити… Я влучив у нього, ви не знаєте? Він мертвий?
Він упав, здається, — сказала вона. — Я з будинку, який розташований поруч із дільницею. Я точно не знаю.
Звуки сирени. Дуже голосно. Десь у нього в голові. А сам він, здавалося, був десь поруч. Як дивно. Він підняв голову, дивлячись у бік площі,— з-за рогу з’явилися поліцейські машини, на скаженій швидкості, з «блимавками» на, кузові. «Шість», — порахував він.
Заверещали покришки на бетоні — машини, різко смикаючись, зупинялися біля палаючої поліцейської дільниці, виття сирен змовкало. Один із поліцейських показав рукою в бік Тісла, й усі побігли до нього, закриваючи обличчя від жаркого подиху пожежі; серед них він помітив Траутмена. Кожен поліцейський тримав револьвер у руці, у Траутмена була звичайна поліцейська рушниця, яку він, напевно, узяв у машині.
Тепер Тісл побачив і Керна. Керн наказав на бігу сусідньому поліцейському:
Повернися в машину! Виклич по радіо «Швидку допомогу»! — І, показавши рукою в бік вулиці, гукнув іншим поліцейським. — Заберіть звідси цих людей! Швидко! Швидко!
Хлопець, — сказав Тісл.
Мовчіть, — зробив жест Керн.
Здається, я в нього влучив. — Тісл промовив це дуже спокійно. Він сконцентрував увагу, намагаючись уявити, що він — це хлопець. — Так. Я в нього влучив!
Бережіть сили. Не потрібно нічого казати. Зараз приїде лікар. Ми з’явилися б тут раніше, але довелося об’їжджати вогонь і…
Слухайте.
Заспокойтеся. Ви зробили все, що могли. Далі ми самі.
Але я повинен вам пояснити, де він зараз.
Ви восьмеро підете зі мною, — сказав Керн, відвертаючись. — Розділіться. Половина з цього боку будинку, половина з того. Будьте обережні. Інші нехай заберуть звідси зівак. Там ще хтось поранений? Допоможіть йому.
Але його немає за будинком. — Надто пізно.
Керн і його люди пішли.
Немає його там, — повторив він уже сам для себе. — Керн. Що з ним таке, він зовсім не слухає? — От і добре, що він у той вечір не почекав Керна, пішов у ліс. Із Керном був би вдвічі більший безлад, і люди його загинули б з іншими.
Траутмен ще нічого не сказав. Деякі поліцейські, які залишилися неподалік, не могли дивитися на кров. Але не він.
Ні, тільки не ви, Траутмене. Вас кров не бентежить. Ви звикли.