О! — По землі пробігла ударна хвиля від нового вибуху, небо освітив ще один спалах. Вогонь досягнув другої бензостанції.
Ще одне очко на користь вашого хлопця, — сказав Тісл. — У школі його добре навчили, тут жодних сумнівів.
Траутмен подивився на пожежних, які поливали зі шлангів будівлі суду й поліцейської дільниці, на рану в животі Тісла, і його очі заблищали. Він пересмикнув затвор рушниці, заводячи патрон із дробом у патронник, і пішов через галявину до задньої частини будинку.
Навіщо ви це зробили? — запитав Тісл, хоча він уже сам здогадався. — Почекайте!
Ніякої відповіді. Траутмен швидко віддалявся.
Почекайте, — з останніх сил підвищив голос Тісл. — Вам не можна цього робити!
Але Траутмен уже зник.
Чорт забирай, почекайте! — закричав Тісл. Він перекотився на живіт, судомно впиваючись нігтями в землю. — Я повинен бути там! Це повинен зробити я!
Він став карачки, кашляючи, з живота стікала на бетон кров. До нього підбігли двоє поліцейських, схопили, не даючи піднятися на ноги.
Ви повинні відпочити, — сказав один із них. — Заспокойтеся!
Не лізьте до мене! Я серйозно кажу!
Він пручався, борсався, вони м’яко його втримували.
Я маю право! Це я почав!
Краще відпусти його, — сказав інший. Якщо він буде від нас відбиватися, то заподіє собі ще більше шкоди.
Подивися, скільки на мені крові, — заперечив перший. — Ну скільки її ще може бути в ньому?
«Досить, — подумав Тісл. — Досить». Він піднявся на ноги. «Це я почав, Траутмене, — думав він. — Він мій. Не ваш. Хлопець хоче, щоб це зробив я».
Він похитувався, було важко зберігати рівновагу. Він знав, що якщо впаде, піднятися вже не зможе. І одна думка не залишала його: хлопець хоче, щоб це зробив він.
РОЗДІЛ 18
Отупілий від болю, Рембо повз через куманіку до маленького сарайчика. Від світла пожежі він бачив, що одна стіна його похилилася всередину, дах під кутом, а заглянути у відчинені двері він міг, там було чорно. Він повз, але, здавалося, що дуже багато часу йде в нього, щоб подолати невелику відстань, — тут він помітив, що лише робить необхідні рухи, але залишається на місці. Тоді він доклав більше зусиль і почав потроху просуватися до сараю. Але коли опинився біля чорного входу, щось його зупинило. Чомусь він згадав душ, у який його загнав Тісл, і камеру, у якій він хотів його замкнути. Вони були яскраво освітлені, це точно, але відчуття відрази було таким же. «Усе, від чого він тікав, змикалося довкола нього», — думав Рембо, і невже він настільки знесилів, що збирається вести звідси бій?
Ні про який бій не могло бути зараз і мови. Він бачив надто багато людей, які померли від кульових поранень, щоб не зрозуміти, що сам помирає від кровотечі. Біль засів у грудях і голові, різко реагуючи на кожен удар його серця, але руки й ноги вже оніміли від втрати крові, ось чому так важко було повзти. Жити залишилося зовсім недовго. Але, принаймні, він ще міг вибрати, де остаточно розстатися з ним. Тільки не тут. Раптом йому здалося, ніби він у печері. Але ж ні, на відкритому місці. Він буде дивитися в небо, вдихати чисте повітря.
Він поповз направо від сараю, незручно забиваючись глибше в чагарник. Правильно вибрати місце. Це зараз необхідно. Зручне та спокійне місце. Він повинен його знайти, поки ще не пізно.
Спереду був пологий підйом, і він повільно заповз на самий верх. Тут не так високо, як йому хотілося б, але все-таки тепер він був над полем, а трава здавалася периною, набитою соломою. Він подивився на хмари, там танцювали яскраві жовтогарячі відсвіти пожеж. Ну от, він знайшов це місце.
У всякому разі, на душі в нього було спокійно. Але біль посилився, розриваючи його груди, — а кінцівки німіли все сильніше. Незабаром це оніміння дійде до грудей і погасить біль — а що далі? Голова? Чи він помре ще раніше?
Він думав про Тісла. Про все, що сталося за останні дні. Йому було шкода, що все це сталося. Але це повинно було статися. Він шкодував, але знав, що, якби зараз знову настав понеділок, він знову зробив би все те, що вже зробив, — як повторив би свої дії і Тісл, Нічого не можна було уникнути, їхня бійка стосувалася чогось дуже важливого.
Чого ж?
«Та всіх цих гучних слів, — сказав він собі, — волі та прав людини. Він почав війну на своїй землі, тому що… Ні. Ні. Він убив тут багато людей і міг би погодитися з тим, що це було необхідно, тому що вони були частиною того, що не дає таким, як він, жити на світі. Але він не зовсім у це вірив. Йому дуже подобався сам бій, а ризик приємно лоскотав нерви».