«Можливо, його створила війна, — подумав він. — Можливо, Він настільки звик до військових дій, що в мирному житті йому вже немає місця».
Оніміння поширювалося по тілу. «Ну що ж, — подумав він, — якщо це й легка смерть, але все одно погана. Безпомічна». Йому залишався один вибір — як померти. А помирати, як загнаний поранений звір, він не хоче. Краще померти відразу. Іскрометно.
Він дістав з кишені останню паличку динаміту, відкрив коробку з запалом та вибухівкою, вставив один комплект у паличку, засунув її за ремінь штанів. Почекав, не підпалюючи запалу.
Він оглянув своє поле бою — в очах двоїлося — і побачив чоловіка у формі «Зелених беретів»; обережно, зігнувшись, той прямував у його бік. У нього була гвинтівка або рушниця, розрізнити Рембо вже не міг. Але він добре бачив форму «Беретів» і знав, що це Траутмен. А за Траутменом, похитуючись і тримаючись за живіт, ішов Тісл. І Рембо зрозумів, що до смерті є інша дорога.
РОЗДІЛ 19
Тісл відпочив на дитячому майданчику, спираючись на бруси, потім відштовхнувся й пішов далі, до огорожі. Він дуже боявся, що Траутмен вийде на поле раніше за нього, але тепер це виключалося — Траутмен був попереду лише на декілька кроків, він причаївся за лавкою та вивчав густий чагарник на полі. Лише кілька кроків. Тісл простягнув руки й схопився за лаву, щоб не впасти.
Не відводячи очей від поля, Траутмен сказав йому:
Лягайте. Він вас побачить.
Якщо я ляжу, то більше вже не встану.
Тоді навіщо все це? Від вас усе одно ніякої користі. Не втручайтеся. Ви себе вбиваєте.
Лягти й дозволити вам закінчити цю справу за мене? Ні. Я все одно помираю.
Траутмен подивився на нього.
Десь поблизу, невидимий, кричав Керн:
Лягайте, чорт забирай! Він в укритті, і я туди людей не пошлю! Я наказав привезти бензин! Він любить грати з вогнем, от ми його й підпалимо!
«Так, це твій стиль, Керне», — подумав Тісл. Він помітив, що під ним уже натекла калюжа крові.
Лягайте, чорт забирай! — репетував Керн.
«Хочеш підпалити його, Керне? Приблизно такої підлості я від тебе й чекав, — думав він. — Але можеш не сумніватися, ще не встигне твій вогонь дійти до нього, а він уже прийде сюди, стріляючи, і прихопить із собою декількох із твоїх людей. Є тільки одна можливість зробити це — комусь, хто подібний на мене, у кого все одно немає надії, піти та взяти його. Ти ще мало людей втратив, інакше б сам зрозумів це».
Що таке? — крикнув Керн, і Тісл зрозумів, що останні думки він висловив уголос. Це злякало його — кінець зовсім близько, а потрібно перелізти через огорожу, поки він ще спроможний. На огорожі була кров. Кров хлопця. Добре. Він перелізе в тому ж місці, що й хлопець. Він зробив зусилля та перевалився через огорожу, при цьому його кров змішалася з кров'ю хлопця. Він розумів, що повинен був боляче вдаритися об землю, але удару не відчув.
Траутмен вискочив із-за лавки, стрімко перескочив через огорожу та м’яко приземлився на траву поруч із ним.
Не лізьте сюди, — сказав йому Тісл.
Якщо ви не стулите свою пельку, він буде знати все, що ми робимо.
Його нема поблизу, він нічого не почує. Він у самому центрі поля. Послухайте: ви ж знаєте, він хоче, щоб прийшов тепер я. У мене є право довести все до кінця. Ви знаєте.
Так.
Тоді не лізьте не в свою справу.
Я почав це задовго до вашої участі та збираюся допомогти вам. Немає нічого ганебного в тому, щоб прийняти мою допомогу. Тепер ходімо, поки ви ще можете рухатися.
Добре, ви хочете допомогти? Тоді спочатку допоможіть мені піднятися. Сам я не в змозі підвестися.
Траутмен підняв його на ноги та зник у кущах, а Тісл стояв, як і раніше, голова його була над чагарником, він оглядав його й думав: «Повзти, повзти якнайшвидше. Що б ти не робив, це не має значення. Я доберуся до нього раніше за тебе».
Він закашлявся й виплюнув щось солоне, відсапавшись, пішов через кущі по прямій до сараю. Було очевидно, що хлопець ішов цією дорогою: це підтверджували зламані гілки. Йшов Тісл повільно, щоб не впасти. Однак напрочуд швидко досяг сараю. Уже збираючись увійти, він раптом відчув, що хлопця там немає. Озирнувся та, начебто його притягало магнітом, пішов, похитуючись, по новому сліду зі зламаних гілок, до великого ставка. Хлопець там. Він це знав, відчував.
У голові зовсім скаламутилося, начебто його воля належала комусь іншому. Він побачив, як його рука піднімається й пістолет цілиться в горбик.
РОЗДІЛ 20
Оніміння досягло вже плечей Рембо, і гвинтівку він тримав начебто двома шматками дерева. Тісл троївся в нього перед очима, пістолет у його руці теж, і він знав, що все повинно бути саме так. Не повільний відхід у забуття й небуття. Не підпалений запал і самознищення. А ось так, останній бій, сам на сам із Тіслом. Очі й руки підводили його, і він не сподівався вже, що влучить у Тісла. Але якщо промахнеться, Тісл побачить спалах і вистрелить. Принаймні, смерть настане в бою. Рембо силувався натиснути на спусковий гачок, цілячись у серце нечіткої фігури Тісла. Дуло стрибало, шансів улучити — жодних. Але спробувати потрібно, інакше все втрачає сенс. Він наказав своїй руці натиснути на гачок, але рука не діяла, а коли сконцентрував на ній увагу, гвинтівка зненацька вистрелила. «Ах, як нерозумно!» — він вилаяв себе. Зовсім не той, справжній бій, на який він сподівався, і тепер куля Тісла обірве його життя. Він чекав. Куля повинна б уже прилетіти. Він примружився, намагаючись розгледіти Тісла, який лежав у кущах. «О Господи, він у нього влучив. Але він же не хотів цього!» Тепер усе його тіло оніміло до такого ступеня, що він уже не зможе підпалити запал. Як усе погано. Бридко й нерозумно. А потім смерть узяла його, але це був не повільний сон, бездонний та темний, а спалах, подібний до спалаху динаміту, тільки він прийшов не від живота, а спалахнув у голові…