РОЗДІЛ 21
«Ну от і все», — думав Тісл. Він лежав на спині в кущах, дивлячись на зірки, повторюючи собі, що не знає, що з ним сталося. Він і не знав. Він бачив спалах від гвинтівки й упав, але падав так повільно та м’яко, що не міг зрозуміти, улучили в нього чи ні.
Тісл почув кроки, хтось ішов крізь кущі. «Це хлопець», — подумав він. Він іде дуже повільно. Це й зрозуміло, адже він важкопоранений.
Але виявилося, що це Траутмен, його голова з’явилася на тлі неба, обличчя та форма освітлювалися у відблисках пожежі — а очі були тьмяними.
Ну як? — запитав Траутмен. — Дуже погано?
Ні,— відповів Тісл. — Навіть якось приємно. Якщо не думати про те, що буде далі. Що це був за вибух неподалік?
Напевно, це я вистрелив йому в голову з рушниці.
І як ви себе зараз почуваєте?
Краще, ніж коли думав, що йому боляче.
Так.
Траутмен пересмикнув затвор, викидаючи порожній патрон з рушниці, а Тісл простежив очима його блискучу дугу в повітрі. І помер.
РЕМБО II
ЧАСТИНА І
РОЗДІЛ 1
Рембо заніс над головою важкий молот, повністю віддаючись блаженству цієї істинно дзенівської миті, вихопленої з потоку часу. Він не відчував ваги молота й, описуючи ним широку дугу, із задоволенням відчув силу власного розмаху. Здавалося, він вклав в удар усю силу свого духу, коли молот звалився на залізний клин, загнаний у тріщину чудової — хоча б тому, що вона просто існувала па світі — скелі. Він міг побачити кожну тріщинку, кожен вибій у камені, немов під збільшувальним склом. Молот із дзенькотом ударив по залізу, брила розкололася, і клин випав. Гострі камінчики шрапнеллю розлетілися в усі боки.
Воля! Ця думка вдарила його, і він внутрішньо стиснувся, намагаючись позбутися її.
Ні!
Він труснув головою.
Він забороняє собі думати про волю.
Він забороняє собі думати про будь-що.
Тільки працювати. Нічого більше.
Краплі поту стікали по чолу й падали на металеву поверхню клина, блискаючи на сонці. Ці бусинки, що блищали в сонячних променях, знову нагадали йому…
Про осколкові снаряди. Про снаряди, випущені з артилерійських кораблів. Про міни-пастки. Про гранати. Про те, як
обпалюють вогнем джунглі. Як стогнуть солдати. І ллється кров…
Не думати!
Він увігнав клин у наступну брилу, змахнув молотом і знову люто вдарив по металу.
Знову!
І ще раз!
І-і-і!..
Скреготіння та брязкіт металу луною віддавалися в глибокому, довгастому кар’єрі. Від пропеченої сонцем поверхні білястих скель виходив жар. Поруч із ним інші ув’язнені в розідраних, просочених потом робах з жирною буквою «З» на спині, задихаючись, валандаючись від знемоги, довбали своїми молотами камінь.
«їм невідомий мій секрет, — думав Рембо. — Вони гризуться вечорами, проклинають долю, мочаться та жаліють себе».
Ніхто з них не здогадується, що все не має сенсу. Усе, крім самого життя.
Навіть біль може приносити радість. Якщо налаштувати себе належним чином. Відкинути минуле й майбутнє та не думати ні про що, крім цієї миті, у яку ти живеш. Прекрасної, навіть якщо вона наповнена болем.