Послухати можна. Що від мене потрібно?
Ось це інша справа. Правильно, хлопче. Зовсім небагато потрібно. Ти в цій справі великий фахівець. Звичайне спецназівське дільце. Злітати в одне місце та швидко повернутися. Одна нога тут, інша там. І влаштувати там веселе кіно.
В армії й без мене вистачає зелених беретів. Якого біса шукати фахівця у в’язниці?
Нам потрібен саме ти. Комп’ютер у Ленглі, зверни увагу, вибрав не кого-небудь, а тебе. Сім секунд — і видав твою особову справу. Повна відповідність за всіма параметрами. Відмінний послужний список. Знання місцевості.
Якої ще місцевості? — насупився Рембо.
Не квапся, друже. Ти ще не сказав, що згоден.
Заздалегідь нічого не обіцяю.
Ого, може, я чогось не зрозумів? — Мердок звернувся до Траутмена. — Я думав, ваш хлопець хоче вийти на волю. Так чи ні? Ми тебе забираємо чи ти залишаєшся? Відповідай негайно! Якщо не згодний, розмову закінчено. Погоджуєшся — будеш працювати не для ЦРУ. Інформації ніякої. Пояснень зараз не буде. Січеш?
Так і не зробивши жодної затяжки, Мердок кинув сигарету й розчавив її гостроносим черевиком.
Скажіть йому, — утрутився Траутмен, — я за нього відповідаю головою.
Північний В’єтнам. — Мердок презирливо скривився. — Вони тепер називають його Демократичною Республікою В’єтнам.
Рембо завмер. Він пам’ятав обличчя того солдата, чий ніж вирізав хрести на його тілі. Він пам’ятав, як сидів у смердючій відхожій ямі, куди солдати скидали нечистоти. Протухла їжа з хробаками? Він звик до неї. Болото нечистот? І дим його не здивувати. От тільки хрестоподібні шрами на грудях і на спині не дають йому спокою. Удень чи вночі його ні на хвилину не залишає бажання поквитатися за них.
Траутмен подався вперед, і Рембо раптом відчув невидимі узи військового братерства, що поєднували їх.
Джоне, тут така справа… Наші хлопці залишилися там. У полоні.
І ви хочете сказати, що тільки тепер, після стількох років, згадали про них?
Ми своїх людей у біді не кидаємо, — зазначив Мердок.
«Погана історія. Але, може, справедливість і полягає в
тому, що він допоможе цим хлопцям?»
У погляді Траутмена, спрямованому на нього, він читав надію та впевненість у перемозі. Так, чорт забирай, хоча б у невеликій перемозі в тій війні, що обпалила їхні душі.
О’кей, я згодний.
Точно розрахованим, блискавичним рухом він вивільнився з наручників і кинув їх на траву. Мердок здивовано вп’явся в нього очима.
РОЗДІЛ 5
Залишившись сам у своїй клітці, Рембо сів на холодну бетонну підлогу, схрестив ноги. Перед ним зяяла діра в підлозі — його вбиральня.
Позаду, за дверима, цього разу незамкненими, чекав охоронець. Рембо спиною відчував присутність здивованого й розсердженого таким поворотом справ охоронця.
Із благоговінням віруючого, який звертається до святині, він відкрив картонну коробку з-під взуття та поринув у споглядання своїх скарбів.
Одні спогади залишилися від його давніх друзів. Обривки спогадів.
Нагороди. Примарні символи мужності.
І смерті в бою.
Він узявся за підошву свого черевика, і в руках у нього, немов у чарівника, з’явилися сірники.
Затиснувши сірник в одній руці, він відшукав у коробці свої нагороди й одну за іншою почав кидати їх у діру. Ордени й медалі падали у воду з негучним плескотом.
Ось ця!
Ця!
І ця!
Він не зумів би пояснити, що штовхнуло його на такий учинок, але тепер йому полегшало. Нічого гарного від майбутнього завдання він не чекав. Цілком можливо, він не повернеться відтіля, і нема чого потім комусь копатися в його речах. Він чиркнув сірником і підніс його до фотографій. От назавжди йде його товариш. Ще один. Спалахнувши, знімки швидко згоряли, їх останки із шипінням занурювалися у воду. А тепер черга його фотографії. Туди йому й дорога. Недобрі передчуття не залишали його. Підсвідомо він здогадувався, що порівняно з тим, що задумав Мердок, навіть каменоломня може бути дитячою грою.
Із глибоким задоволенням спостерігав він, як полум’я охоплює його власну фотографію. Колишнього Рембо.
ЧАСТИНА IІ
РОЗДІЛ 1
Форт Брег анітрохи не змінився — хоч це тішило. Усюди: у казармах, у їдальні, на збройовому складі, у санчастині, у гаражі, на плацу та спортмайданчиках — товчеться тьма народу. Кращі з кращих, ті, хто відзначилися в бойовій підготовці за звичайною програмою, зібралися тут, сподіваючись згодом зайняти місце в рядах армійської еліти. З вікна кабінету, у якому розміщався Центр зі спеціальних операцій десантно-диверсійної групи, він стежив, як старанно марширує на плацу взвод новачків, які прибули цього тижня.