Лютого вигляду сержант ревів, відбиваючи такт:
Р-раз — два, р-раз — два, лівою! Лівою, дурню! Плечі випря-я-мити! Я сказав, плечі випрямити, панночки! Що ж це вас, молокососів, у польовому центрі нічого не вчили?
Взвод зник. Багато років тому він був таким же наївним і недосвідченим, як ці молодики. Такі слова, як «любов до батьківщини», «гордість за свою країну» щось значили для нього.
Він насторожено озирнувся. Звичайне службове приміщення. Сувора простота обстановки. Гладкі металеві стільці, стіл. Яскраве світло над головою. Зі стелі за ними стежить об’єктив. За порогом чергують двоє з військової поліції.
Помічник, підійшовши до столу, простягнув йому опечатану справу. Поклав перед ним блокнот, ручку.
Ось твоє завдання, — сказав Мердок, який сидів навпроти нього.
Розпишіться тут, — промовив помічник. — І ще раз тут.
Рембо поставив свій підпис.
Можеш відкрити, — дозволив Мердок. — 3 матеріалами будеш працювати тільки тут. Виносити звідси нічого не можна. Зміст запам’ятовуй.
Рембо зламав печатку та вийняв з папки цілий стос фотокопій документів.
Мердок потягнувся до них.
Дві тисячі чотириста американців, які пропали безвісти в Кореї, Лаосі, Камбоджі, значаться в офіційних документах як «ймовірно вбиті». Стосовно більшості з них так воно і є.
Рембо перегортав папери. Численні доповідні не так зацікавили його, як кілька чорно-білих фотографій розміром вісім на десять.
Мердок продовжував:
Але ми все-таки не припиняємо збирати інформацію про цих людей. Ми використовуємо неперевірену інформацію: чутки, здогади. Але маємо й свідчення очевидців, а також лояльних до нас місцевих жителів. Повторюю, поки все це не підтверджено точно. Ось скільки тут матеріалів нагромадилося. З кожним роком їх стає все більше й більше. Зараз-їх більше двох тисяч одиниць. Настав час починати діяти. У нас досить фактів, щоб розкопати цю справу. Хоча і для Конгресу, і для Ліги американських сімей, і взагалі для багатьох у нашій країні це ще дуже болюча тема.
Рембо вдивлявся у фотознімки, зроблені з дуже великої висоти. Купка хатинок, скоріше навіть хатин, схована в півмороку густих заростей.
У перший момент зображення нічого йому не нагадало.
А в наступний — він відчув шок від побаченого.
Мердок випередив його питання.
Подробиці викладені в доповіді Е-7. Схоже на будівлі бази в’єтнамської армії в північному гірському районі, що використовуються зараз як табір для військовополонених. Як бачиш, зображення нечітке. Знято із супутника. Чи то хатини, чи то бараки, загалом, це може бути все що завгодно.
Рембо відірвався від фотографій. Серце його часто забилося, подих перехоплювало.
Якого біса ви хочете?..
Чого ми хочемо?
Думаєте, я не впізнав його? Думаєте, я осліп у своєму кам’яному мішку? Або з’їхав з глузду там остаточно? Та це ж!..
Хвиля люті захлиснула Рембо, голос його зірвався, але слова, ним не вимовлені, немов зависли в повітрі. Мердок процідив, повертаючись до Траутмена:
Ось чого ви домоглися.
Ясна річ. Я попереджав вас.
Отже, полковнику, ви з ним працювали, тепер мучтесь із ним самі.
Мердок схрестив руки й відкинувся в кріслі.
І без того справа слизька, а тут ще…
Траутмен зустрівся поглядом з Рембо.
Зрозумій, вони знали, що ти будеш до кінця життя їм вдячний за те, що тебе витягли з каменоломні. Логічно? Вони подумали, що ти не відмовишся допомогти американським військовополоненим, оскільки маєш почуття обов’язку. Але чого вони не могли передбачити, то це, чи будуть твої спогади про цей табір… ну так, це той табір, де ти сидів, де тебе катували… Чортівня! Коротше, вони не могли передбачити твою реакцію на цей табір. Боялися, що ти навідріз відмовишся їхати туди та пошлеш їх подалі разом з їхнім завданням.
Рембо змусив себе кілька разів глибоко вдихнути, справляючись із приступом люті, що охопив його.
Цереушники! У них усе, як і раніше. Неправда в усьому.
Мердок відклав ручку.
Це не неправда. Скоріше, напівправда. Запам’ятай: я тобі ніколи не брехав. Просто не викладав усе як є.
Рембо не зводив з нього очей.
Ну що? — продовжував Мердок. — Хочеш почути правду? Так, ти втік із цього табору. З ним пов’язане твоє нове завдання. Я сказав тобі, що комп’ютер видав твою справу за якісь секунди. Думаєш, справа у твоєму послужному списку, у нагородах? Так, і в них теж. У тому, що ти класний рейнджер? Безумовно. Відіграло роль те, що ти сам був у полоні? Мабуть. Але суть не в цьому. А в тім, що на світі немає другої людини, яка б знала околиці цієї бази так, як знаєш їх ти. Ось тобі й правда. Ступінь ризику при виконанні цього завдання максимальний. Чи міг я бути заздалегідь упевнений у твоїй відповіді? Будь-яка випадковість у ту хвилину могла вплинути на твоє рішення. Якщо ж ти погоджуєшся, якщо підеш до кінця, то на час виконання завдання тебе відновлюють у лавах спецназу. По-моєму, для тебе це важливо. У разі успіху операції не можу обіцяти, але, думаю, що указом Президента твоя справа буде закрита. Я вже поговорив із деким на цю тему. Ще раз запитую вас, лейтенанте: згодні?