Просторе приміщення наповняв гул приладів. Металеві стіни нашпигованого найскладнішою електронікою залу вібрували. У глибині мерехтіли примарним світлом відеомонітори. На екранах комп’ютерів з’являлися та зникали лиховісні зеленуваті відблиски. Працювали радари. Усе це нагадувало склад, набитий устаткуванням для найсучасніших станцій перехоплення та зв’язку.
Хто це? — запитав один із техніків.
Поповнення прибуло, — відповів другий.
Нічого собі поповнення. Ну й вигляд у нього.
Проходячи повз техніків, Мердок гукнув чоловіка, який вивчав показання приладів. Той кивнув і рушив до Рембо.
Американець. Високий, із грубими рисами обличчя. Джинси й формена сорочка ВПС, закочені рукави якої оголювали могутні біцепси, прикрашені татуюванням.
Доторкнувшись двома пальцями до бейсбольної кепки з написом «Доджерс», він сказав:
Хелоу, мене звати Еріксон. Ласкаво просимо в пекло.
Рембо свердлив його пильним поглядом, немов зустрівся
з незвичайним різновидом людської породи.
Еріксон продовжував посміхатися, начебто не помічав настільки явного інтересу до своєї персони.
Значить, це тебе вибрали? Пощастило тобі, як потопельникові. Гіршого завдання в мене не було. Може, хоч після цього відправлять відпочити куди-небудь на південь Франції.
Це точно. На Блакитний берег,
То ти — Рембо? Я про тебе багато чув. Ти побував у серйозних пригодах. Це мені до душі. Відчувається почерк.
Так? І який же?
Облишмо це. Поговоримо потім. Зараз мені треба відігнати твою калошу. Між іншим, забезпечити твоє перекидання доручено мені.
Що-о-о?
Еріксон пройшов повз Рембо, направляючись до його вертольота, що стояв на злітному майданчику. Вийшовши з ангара, він обернувся й крикнув:
Загалом, я твій пілот. Звикай до цієї думки. Тут у нас не рай, але краще, ніж у в’язниці.
Чому ти вирішив, що я був у в’язниці?
Рембо, насупившись, спостерігав, як Еріксон заліз у кабіну його ЮХ-1Д. Потім похмуро запитав Траутмена:
І це — пілот?
Мердок відкрив рот, але Рембо вже поставив наступне запитання:
Давно ви тут осіли?
Мердок кинув на нього підозрілий погляд, немов очікуючи підступу.
Зачекай-но… скільки ж це… — прошамкав він, — не все, звичайно, вийшло відразу, але… — Він розстібнув ґудзик мокрої від поту сорочки та закінчив із певним викликом:
Двадцять дві години. Не покладаючи рук.
Рембо оглянувся й схвально зазначив:
Відмінна робота!
Мердок набундючився та вказав на двері в дальньому кінці приміщення:
Ходімо в мій барліг.
РОЗДІЛ 6
Вони опинилися в кімнаті футів із десять шириною, стіни якої були обшиті грубими дерев’яними панелями. Лампа, закріплена на металевій поверхні столу, освітлювала панель комп’ютера й досить високий стос документів. Обстановку довершували кілька металевих стільців, довгий ряд залізних полиць, набрякла від вологи карта на стіні, два вентилятори й автомат для кока-коли.
Тут пахло пилом. Мердок підійшов до карти, плануючи почати інструктаж, але хід його думок, очевидно, круто змінився, і він обернувся до Рембо.
Перш ніж ми перейдемо до справи, необхідно дещо прояснити. Рембо, ми з тобою із самого початку, скажімо так, не дуже поладили. Бачиш, я визнаю це. Почалося все ще у в’язниці, потім у навчальному центрі. Ти не любиш, як ти кажеш, цереушників. Напевно, причини для цього в тебе є. Але не квапся з висновками. Ти знаєш про мене набагато менше, ніж знаю про тебе я. Я як слід понюхав пороху в другому батальйоні третього полку морської піхоти. У шістдесят шостому ми стояли в Квон Тьєн, і, повір мені, я не з тих офіцерів, які відсиджувалися в кущах, поки їхні хлопці йшли під кулі. Я знаю, що таке війна, не з чуток. У мене кілька бойових нагород. Пурпурне Серце, і не одне. Ночами крики поранених усе ще лунають у мене у вухах. Повір, я прекрасно розумію, що діється в тебе в душі, та й у всякого, хто пройшов війну. Може, спочатку уряд і справді робив недостатньо для своїх ветеранів. Може, люди надто швидко забули про них. Але часи міняються, і люди теж. Сьогодні американці думають про тих, хто воював. Думає про них і Конгрес, і та організація, що направила мене сюди. Зараз багато говорять, що це була брудна війна. Але ті хлопці, солдати й офіцери, хіба вони винні? Усе скінчилося, і сьогодні мають значення тільки долі цих людей. — Мердок заговорив швидше, немов охоплений сильним хвилюванням. — Я до чого: давай забудемо про все, що було між нами, і зробимо все можливе, щоб визволити наших хлопців із полону. Щоб повернути їх додому, на батьківщину.