Ви що ж… Хочете згорнути операцію?
Є в мене таке бажання. Чим далі, тим менше мені все це подобається.
Але ви дали слово! Ви пообіцяли Рембо, що через тридцять шість годин його буде чекати літак.
Ну кому я обіцяв? Подумаєш, Рембо. Швидше за все його й серед живих давно немає. На що ви розраховуєте?
Ви дали слово мені, — відрізав Траутмен. — І клянуся честю, я змушу вас його дотримати.
Мердок уважно вдивлявся в обличчя Траутмена.
Ви це серйозно?
Абсолютно.
Он воно що. Бачу, куди ви хилите. Ну що ж, мені, зрозуміло, ні до чого, щоб після повернення начальство займалося перевіркою ваших рапортів. Добре! Раз ви наполягаєте, щоб я довів цю авантюру до кінця й відправив за ним транспорт, чорт із вами. Хочете продірявити власну шкіру? Валяйте! Летіть із ними разом. Моя справа сторона. Хоча знаєте, полковнику…
Я вас слухаю.
Треба віддати вам належне. Ви чесні зі своїми людьми.
РОЗДІЛ 2
Рембо рятувався від духоти, стоячи за відкритими дверима кабіни. Власне, це були й не двері, а відкидна завіса з тканини, крізь діру в якій він спостерігав за поверхнею ріки з відблисками сонця на ній. На кормі справно рокотав старенький навісний мотор. Іноді повз них пропливали невеликі човники з веслярами в гостроверхих солом’яних капелюхах. Сампани більші, на дизельному ходу, такі, як цей, траплялися рідко. На березі показалося сільце. На мілководді хлюпалися до чорного засмаглі голі дітлахи, вітер далеко розносив їх голоси. Село знову перемінили непрохідні ліси. Якби не шум двигуна, напевно, точно така ж картина стала б перед очами тих, хто пропливав повз тутешні береги сто або п’ятсот років тому.
Людям, якщо вдуматися, ні до чого ігри в політику. їм потрібно тільки одне — щоб їм дали спокій.
Він відірвався від своїх міркувань, подивився на дівчину, яка затишно задрімала. Безтурботне, спокійне обличчя здавалося дитячим. І прекрасним.
Але от вона поворухнулася, відкрила очі й посміхнулася, помітивши його погляд.
Не спите? — запитала вона.
Потім. Коли все скінчиться.
По-моєму, це не скінчиться ніколи.
Ти, напевно, права.
Двоє контрабандистів, що розвалилися біля великих плетених кошиків, з перепою протирали очі, стривожені звуком чужої мови.
Коу запропонувала:
Поїмо ще?
Давай, якщо хочеш.
Вона дістала згорнуті пальмові листки, поклала палички. Вони одночасно потягнулися за залишками рису, стукнувшись паличками.
Прошу вас, — сказала вона, уступаючи йому.
Він почервонів.
Вибач, я тут зовсім здичавів.
Знаю. Я жартую.
Він посміхнувся.
Як ви сюди потрапили? — запитала вона.
Довга історія.
Вона продовжувала наполягати:
Час у нас є.
Усе одно не вистачить, щоб усе пояснити.
Він труснув головою.
А ти сама чому працюєш на цереушників?
На цереушників?
Ну так. Ми ж працюємо на розвідку.
А-а-а, — вона замислено облизнула палички. — Мене завербували в університеті перед тим, як узяли Сайгон. Я підписала договір.
На договори вони майстри.
Йому згадалася каменоломня, нестерпна спека, біль, що нив в усьому тілі,
Брат служив в армії комуністів. Хотів утекти в Америку. Йому потрібні були документи. Загалом, вони все влаштували. Переправили його туди, а я залишилася працювати тут, на них. Брат і мій син, вони обоє зараз в Америці.
Твій син?
Коу опустила очі.
Так. Його звати Нгуен. Йому вже дванадцять. Я не бачила його вісім років. Великий виріс, мабуть. Може, не такий великий, як американські хлопчики, але він сильний.
Звичайно. Думаю, у Штатах він здорово зміцнів. Харчування там не те, що тут. А його батько?
Вона ледь помітно знизала плечима.
На війні загинув.
Він уже знав цю непохитну стійкість, з якою в’єтнамці зносили своє горе. Так, смерть вона побачила та навчилася приймати її.
Вибач.
Вона мовчала.
Він заговорив про інше, розуміючи її стан і даючи їй можливість опанувати себе.
А в якому місті живе Нгуен?
Вона просяяла та з гордістю відповіла:
У Каліфорнії. Хантінгтон Біч.
Там краса. Серфінгом, напевно, займається.
Серфінг? Що це?
Це коли ковзаєш на гребені хвилі, а сам стоїш на дошці.