Він зробив ще крок і знову зупинився. Вони стояли на величезній купі сухих гілок, що тріскотіли й розсипалися під ногами. Він хотів обійти цю купу, але вона здалася йому нескінченною. Усюди щось хрумтіло та перекочувалося під ногами.
Сюди, на саме дно ущелини, місячне світло ледь проникало. У його вбогих проблисках Рембо помітив білясті, кулеподібні предмети. І безліч довгих, скорчених, що нагадували гілки дерев. Але теж білястих. Що це може бути?
Що? Хвиля гіркоти закипіла в ньому.
Кістки. Людські кістки. Купа черепів. Стебла кучерявих рослин обплутували переламані ребра, пагони стирчали з порожніх очниць.
Він схилився над цими останками й помітив зуби. От воно що! У місцевого населення, чий убогий раціон складала одноманітна рослинна їжа, зуби, як правило, випадали задовго до настання старості. Більшість дорослих людей тут не пережовували їжу, а перетирали її беззубими яснами.
Кістяки й черепи, досить великі, не належали місцевим жителям. Американці! Боже праведний! От як вони поводились із полоненими. Не бажали закопувати мертвих…
Він подивився на Коу. Вона придушила глибокий подих і кивнула. Намагаючись робити якнайменше шуму, вони обережно ступали страшним настилом, що покривав землю. Кістки ламалися із сухим тріском. Нарешті вони досягли протилежного схилу та знову почали підйом. Він не відчув полегшення, коли ущелина залишилася позаду. Його мучили недобрі передчуття.
Ймовірно, табір порожній і тепер. Швидше за все, полонених він там не знайде.
РОЗДІЛ 6
Вони піднялися на наступну вершину, і ледь Рембо встиг нахилитися й пірнути в зарості чагарнику, як дівчина схопила його за руку, злякано дивлячись уперед.
Він зрозумів. Серце його стиснулося.
Рембо припав до землі, вдихаючи на повні груди дурманний аромат прілого листя, і поповз. Розсунув гілки підліска.
І побачив табір, що загубився в мороці гірської ущелини, довгої та широкої.'
Йому не випадало раніше дивитися на табір з висоти, але він одразу впізнав його. Півроку, проведені тут, запам’ятаються йому назавжди.
Коли йому здавалося, що божевілля от-от охопить його, він повторював: «Ти повинен вижити!» Зламатися? Збожеволіти й з криками, звіриним виттям впасти в забуття? Ні! Ти витримаєш усе до кінця. Зараз візьмеш себе в руки тільки на одну коротку секунду. Так. І ще на одну секунду. Згадай, як проводив вихідні в лісі. Удома, в Арізоні. Згадай кожну дрібницю. Як ставив намет. І як розводив багаття. І як готував походну вечерю. Відкривав банку м’ясних консервів. Наповняв казанок ними, з насолодою пробуючи пряну жирну підливу. Тепер згадай, як підкидало твій старенький «форд» на вибоїстих лісових дорогах, коли ти вичавлював сто десять. Хмара дорожнього пилу осідала позаду, а ти кричав на весь голос, що життя прекрасне!
Потім осінило: як не грай сам із собою в піжмурки, це нічого не змінює. Ти, як і раніше, корчився в клітці або мучився на дибі. Руки зв’язані над головою, плечі вивернуті, пекельний біль розриває тіло.
Ось коли допомагав той в’єтнамець, який урятував тобі життя в найпершому бою. Ти повертався до його слів і розумів, що не варто думати про Арізону. І про «форд» у лісі. Минуле нічого не значило.
Сьогодення нічого не значило.
Усе позбавлене сенсу.
Усе, крім шляху дзен.
Тому що цей світ не реальний.
І ця клітка. І яма. І диба. Не реальні.
їх немає. Вони ілюзія.
Болю немає. Тому що в нього немає тіла.
Один лише мозок реальний. І дивлячись на шишкуваті стебла бамбука (яких усе одно не існувало) і москіта на стеблі (москіта теж не було), на крильця москіта (раз не було москіта, то не було й крилець), він уявляв себе піщинкою в оці Бога. Бог був реальністю.
Так він вижив.
І тепер, дивлячись здалеку на цей табір, він згадав усе й здригнувся. Якщо міркувати логічно, то, дотримуючись шляху дзен, він має до кінця сприймати життя як оману. Він має переконати себе, що табір теж не існує. Але це було вище його сил. Тому, напевно, що вчення дзен сприймалося ним не як філософія, а як захист від жахів війни. Якщо немає табору, то немає і полонених. Немає американських хлопців, яких катують у таборі.
Вхід у табір був саме під тим стрімчаком, на вершині якого заліг Рембо. Входом служили високі дерев’яні ворота поруч із будкою охоронця. І тут теж інженерна думка будівничих табору йшла шляхом найменшого опору: замість задньої стіни будку прикривав могутній стовбур дерева. Курна дорога вела від входу до трьох дерев’яних бараків, розташованих буквою V. Рембо знаходився зараз ближче до основи У-подібної фігури, протилежний кінець якої упирався в глибокий вибій у стрімкій скелі.