І він пошепки сказав Коу на вухо:
— Раз я залишився без фотоапарата…
Піт виступив у нього на чолі, коли він твердо закінчив.
Він рішуче ступив уперед, знаючи, що робить непоправне, що викликає на себе гнів батька, чинить усупереч його волі. Він уперто стиснув лук та сагайдак зі стрілами й почав спускатися схилом.
РОЗДІЛ 8
Він рухався повільно. Дуже повільно. Часто зупинявся й оглядав землю, чагарник. Чи не тягнуться проводи мін-пасток?
Коли спуск закінчився й вони досягли низини, їм знову довелося розпластатися на землі та підбиратися ближче поповзом.
Крик, що вирвався з табору, завис над долиною, посилений луною. Рембо завмер, удивляючись у темряву. Піт градом котився по його обличчю. Трохи позаду, у заростях папороті, причаїлася Коу.
Чи був це крик в’язня? Як дізнатися? Люди будь-якої національності — чи американці, чи в’єтнамці — кричать однаково.
Але вартові продовжували розмовляти, немов нічого не відбулося. Той, що знаходився нагорі, у вежі, сказав охоронцеві біля воріт:
Він мені підсунув своє вино. Добре, що я не випив.
От і я теж, — підтакнув той. — Я його якось спробував, то потім каявся: з усіх дірок газ ішов.
Мабуть, це здалося їм дуже смішним, тому що вони аж присіли від реготу.
Він сам, як вип’є, то репетує уві сні. Сниться яка-не- будь мерзота. Знову, мабуть, ці здоровенні павуки.
Треба піймати одного та підкинути йому в ліжко.
Вони надривалися від сміху.
Крик повторився, цього разу не такий пронизливий, і він переходив у тяжкий стогін. Він лунав справа, з бараків.
Рембо знаком наказав Коу залишатися на місці. Він подивився на сторожову вишку, що знаходилася ліворуч. Вартовий розвалився, поклавши ноги на невисокі, у половину людського росту, стінки вежі.
Тут, зліва, він і вирішив проникнути в табір. Він крався вздовж колючого дроту, ховаючись у чагарнику, поки не дійшов до ділянки, розташованої просто під сторожовою вежею. На щастя, усі вежі тут були звернені всередину території табору, охорона трималася обличчям до табору. Вони стерегли ув’язнених, виключаючи будь-яку можливість втечі, але нікому й на думку не спадало, що хтось може проникнути в цей кам’яний мішок ззовні.
Рембо пам’ятав, що бараки повинні бути справа від нього. Безшумною тінню він метнувся туди. Але ще не підійшовши до них, відчув: щось не так. Приміщення мало нежилий вигляд. Ляскали відкриті двері. У бамбукових стінах зяяли не забиті пролами.
Але головне — барак зустрів його мертвою тишею. Якби тут спали ув’язнені, він мав би почути якісь звуки: сопіння, храп, поскрипування ліжок, бурмотіння уві сні, або, скоріше, у кошмарі.
Він підійшов до чорного проламу та, стиснувши зуби, заглянув усередину. Там не було нічого, крім павутини й високої, густої трави, що проростала крізь діри в дощатій підлозі.
Коу не помилилася. Крайній ступінь запустіння свідчив про те, що табір давно не використовували за своїм прямим призначенням. Зважаючи на все, солдати повернулися сюди недавно.
Але з якою метою?
І якщо тут усе-таки є ув’язнені, то де вони їх тримають?
Рембо втиснувся в стіну барака: неподалік проходив охоронець. Він терпляче почекав, поки той відійде на безпечну відстань, а потім у два стрибки подолав відстань до наступного барака. Обережно, ледь піднімаючи голову над виступом вікна, заглянув усередину. На ліжках, прикритих москітними сітками, спали солдати. їхня зброя була звалена на підлозі біля дверей. Один зі сплячих протяжно застогнав. Потім прибив невидиму комаху в себе на обличчі, перевернувся на інший бік і знову почав стогнати.
Ще одна перебіжка в темряві — і Рембо припав до вікна наступного барака. Дивно, але відтіля лилося світло й лунала музика.
Рембо не збирався ризикувати, заглядаючи у вікно. Він помітив щілину між землею та дерев’яним настилом барака. Щілина була близько двох футів завширшки. Рембо пірнув у чорний провал і, пробираючись крізь завали бруду й павутини, не думаючи про змій, які напевно водилися тут, доповз до того місця, де дірка в підлозі дозволяла йому спостерігати за тим, що діється в кімнаті. Він лежав на спині та придивлявся.
Звідси йому була помітна лише частина кімнати. Він бачив спину охоронця, який відкривав маленький холодильник, щоб дістати банку кока-коли. Сержант!
Банка ледь запотіла, китайські ієрогліфи прикрашали етикетку, але Рембо не помилився: це кока-кола.
І ще в одному він не міг помилитися. Обличчя цієї людини! Пальці Рембо до болю стиснули лук. Ненависть обпекла його. Він задихався. Сержант — худий, довготелесий, зі щілинками очей, що видавали звірину жорстокість, з вічно глузливою, немов приклеєною, усмішкою — той самий Тай, який катував його та погрожував живцем здерти з нього шкіру. Той самий, чий ніж залишив рвані шрами на його тілі.