Ні, він не помилився. Надто часто він бачив перед собою це ненависне обличчя наяву. Потім воно знову приходило до нього в нічних кошмарах. Часом, коли в нього не вистачало сил підтримувати сувору внутрішню дисципліну, якої вимагає шлях дзен, і він зривався, втрачаючи над собою контроль, — тут, у таборі, в американському містечку, у тюремному кар’єрі — він мріяв тільки про одне. Про те, щоб поквитатися з цим чоловіком.
Пройшло стільки часу, а Тай усе ще стирчить у цій дірі. Його нікуди не перевели. Чому? Відповідь на це питання принесла йому задоволення.
Ти, мабуть, у чорному списку, Тай. Та ще в якому! Здорово завинив, якщо як покарання тобі продовжили службу в цьому пеклі.
Ну, будь упевнений, я тобі додам.
Тай відкрив банку й почав жадібно пити. Піна стікала по його губах на підлогу.
Краплі падали на обличчя Рембо.
Він почув скривджений жіночий голос.
Хоч би мені залишив.
Повія із села, яка приїхала на моторолері. Сержант улив у себе залишки та жбурнув жінці порожню банку.
Досить із тебе.
Він повалив жінку на ліжко й почав розстібати ремінь.
У кімнаті згасло світло.
РОЗДІЛ 9
У бараках із правого боку табору ув’язнених теж не було. Там Рембо бачив сплячих солдатів і у відділеному перегородкою закутку, мабуть, командира.
Але якщо тут немає ув’язнених, якого біса в таборі роблять солдати?
Він придивився до підніжжя стрімкої скелі, що підступала до табору з торця. Він ще раніше помітив заглиблення печери, що темніло там.
І відразу все зрозумів.
Підкравшись до печери, намацав бамбукові ґрати, що закривали вхід. А в похмурій, сирій глибині…
П’ять американців!
О, Господи, до чого жахливий у них вигляд!
Живі трупи. Мерці, що встали з могил. Кістяки, обтягнуті шкірою у виразках і струпах. Глибоко запалі очі здавалися непомірно великими на виснажених обличчях. Одяг, як не дивно, не висів на схудлих тілах, а був їм тісний. Куртки та штани в’єтнамських селян обтягали довготелесих американців.
Один із них марив у жару. Приступ малярії.
Інший скорчився, забившись у кут і підібгавши під себе коліна.
Пацюки шастали по кам’яній підлозі печери, але бранці не звертали на них уваги.
Так, я знав, що їм тут тяжко. Але я не думав, що вони дійшли до такого.
Навіть після своїх шеститижневих страждань у джунглях він виглядав краще.
Перше потрясіння змінилося на радість. Він усе-таки знайшов полонених і може довести, що їх тримають у цьому таборі!
Він заніс ніж, щоб перерізати мотузки, якими були прив’язані бамбукові ґрати. Скоріше! Зараз я звільню вас!
Полонені впритул дивилися на нього збудженими, напівбожевільними очима і… не бачили.
А може, ще гірше, вони вважали його одним зі своїх мучителів і покірно, бездумно, чекали чергових катувань, не маючи сил пручатися.
Звільнити їх зараз украй ризиковано. Хтось почне стогнати, марити. Самостійно пересуватися вони не можуть.
«Нас усіх перестріляють, — думав Рембо. — А якщо я знову потраплю в цей табір? Друге коло цього пекла я вже не витримаю. Але щось треба зробити!»
Йому наказано знайти бранців. Повернутися назад до того місця, де його підбере вертоліт. Розповісти про все Мердоку.
Звільняти полонених буде група «Дельта».
Вони живі! Я бачив їх.
А як доведеш? Він згадав, що фотоапарата в нього немає.
Просто розповім.
Чи повірять вони тобі на слово? Траутмен — так. А Мер- док? А той комітет, що планував цю операцію?
Хто я для них? Колишній ув’язнений. Злочинець.
Але я повинен привезти що-небудь із собою. Показати їм що-небудь.
І тут він почув стогін.
Зовсім поруч.
Але не за ґратами.
РОЗДІЛ 10
Він обернувся, готовий до нападу. Підняв ніж перед собою. Але побачив таке, від чого кров застигла в жилах і ніж опустився.
Полонений висів на бамбуковому хресті. Широко розставлені руки прив’язані над головою. Витончене, продумане катування прирікало його на повільну, болісну смерть. Якби руки його були розставлені в боки, через кілька годин він просто задихнувся б від сильного тиску маси тіла на грудну клітку. З піднятими руками тиск на груди зменшувався. Він міг дихати.