Знаю. Снука навчив мене, як з нею поводитися.
Чудово.
Крики, наближаючись, ставали все чіткішими.
Буде краще, якщо ти зникнеш, — сказав Рембо.
Що? Ти не летиш з нами? — пробурмотів Бенкс.
Мені наказано залишитися тут. Але, може…
Рембо здивовано підняв брови.
Може, я залишуся з вами до кінця? Може, зможу чим- небудь допомогти?
Рембо дивився на солдатів, які продираються крізь зарості. На вертоліт поки й натяку нема.
До кінця? Але це і є кінець.
Але я хочу залишитися. Забути всі накази. У мене з’явився шанс. Візьмеш мене туди?
Туди? Куди це? — не зрозумів він.
В Америку. Тобі варто лише захотіти. Візьми мене із собою. Як свою дружину, — перейшла вона зненацька на «ти».
Рембо сторопів. Що за божевільна думка. У ній прихована погроза. Та він…
Ти мене не розумієш. Зі мною не треба жити. Просто потрібно допомогти вибратися звідси. У Хантінтон Біч. Я хочу побачити свого брата. — У Коу тремтів голос. — А найголовніше — побачити сина. Ти розлучишся. Скажеш, що я — погана дружина. Але я отримаю підданство. І залишуся в Америці.
Але я тут для того, щоб визволити військовополонених, — мимрив Рембо. — Тобто… Що подумають про мене, якщо я привезу звідси дружину?
Подумають? — Коу випросталася, гордо піднявши голову. — Тільки те, що ти — чоловік.
Він заперечливо похитав головою.
У чому справа? Ти не дозволяєш собі відчувати? У тобі вже померли всі почуття? Але ж ми ще живі. — Вона вказала пальцем на пурпурні орхідеї, що цвіли на болоті на краю джунглів. — Моє кодове ім’я — Орхідея. Квітка, що росте тільки на гарній землі. Тут під землею лежать кістки тварин, людей. Вони загинули в джунглях. Удобрюють землю. Щоб на ній росли найпрекрасніші квіти. Орхідеї. Тут багато мертвих. В’єтнамців. В’єтконгів. Американців. І багато прекрасних квітів. Але я сподіваюся залишитися живою. Хай я не така прекрасна, але я хочу залишитися живою. Я не хочу помирати.
Рембо кивнув у бік, звідки лунали крики.
Може, ми помремо скоріше, ніж ти думаєш, — сказав він
Коу була схожа на вбиту горем маленьку дівчинку.
Я думала, ти…
Рембо відчував, що в нього занило серце. Ще вчора він би нізащо не повірив, що з ним може статися таке.
Раптом, на подив Рембо, Коу пригорнулася до нього всім тілом і поцілувала його в щоку.
Ще дивнішим було те, що він дозволив їй це зробити. За останні чотирнадцять років це був його найближчий контакт із жінкою. Коли губи Коу торкнулися його щоки, йому здалося, ніби через нього пройшов електричний розряд. Від її ніжного подиху по шкірі забігали мурашки.
Узявши лук і сагайдак зі стрілами, Коу рушила до залитої сонячним світлом галявини, що веде в дрімучі зарості джунглів. Її мініатюрна фігурка в широких чорних штанях швидко зникала.
Ти що, хлопче, здурів? — сказав Бенкс. — Давай візьмемо її із собою.
Рембо остаточно розгубився. Інстинкт самозбереження боровся в ньому з…
Добре! Залишайся, — уривчасто кинув він. — Ми одружимося. А потім я розлучуся. Будеш жити у своєму Хантінтон Біч.
Коу обернулася. По її щоках текли сльози. Але тепер вона посміхалася.
Ти… надзвичайно гарний хлопець.
Але ти сховайся. А коли прилетить вертоліт… Якщо він прилетить. Поки що нічого нема.
Коу все зрозуміла й кивнула: Якщо солдати з’являться тут раніше, ніж прилетить вертоліт, Рембо дасть їй можливість урятуватися.
Рембо, ти… по-ступ-ли-вий.
Подивимося.
І тут він почув його, цей віддалений гул, як ніщо інше; він вселяв у серце надію. Рятувальний вертоліт.
Його радість була передчасна: позаду почулося хекання. Рембо обернувся. На гребені схилу показався солдат.
РОЗДІЛ 4
Траутмен із тривогою вдивлявся в закутані серпанком скелі.
Поквапся!
До місця підхвату три хвилини льоту, — сказав Еріксон.
Він нахилився над приладами. Замість того щоб піднятися нагору та пролетіти над скелею, Еріксон спрямував машину до вузької ущелини.
Якого біса?..
Так швидше. Ти ж сам мене квапиш.
Вони опинилися в ущелині, круті схили якої відбивали й підсилювали ревіння мотора. Це була свого роду аеродинамічна труба, і вертоліт підкидало й розгойдувало з боку на бік. Траутмен обхопив своє тіло руками.
Чим скоріше, тим краще, — сказав він.
Вертоліт нахилився на один бік. Дойл, який сидів біля заднього відсіку, гукнув:
Ось і кавалерія!
РОЗДІЛ 5
Рембо підстрелив з АК-47 ще одного солдата, який намагався перевалити через гребінь.