«Ватажок зграї», повторіть наказ!
Припинити! Чорт тебе забирай, припинити! — пролунав крізь тріск крик Мердока.
Цього було достатньо.
Роджер, я щойно отримав наказ не брати їх на борт, — сказав Еріксон, повернувшись до Траутмена.
Не брати?.. Та він збожеволів! — Траутмен наблизив до Еріксона спотворене гнівом обличчя. — Отримай підтвердження!
У цьому немає потреби. Повір мені, я зрозумів усе правильно.
Прокляття!
Еріксон відчув, що з нього зірвали навушники. Вухам стало боляче.
Мердоку! — репетував у мікрофон Траутмен. — Заради Христа, скажи, що з тобою? Ми їх бачимо! Ми можемо взяти їх, Мердоку! Можемо! Ти мене зрозумів?
Облиш, хлопче. — Еріксон знизав плечима. — Схоже, він не хоче тебе слухати. Тримайся. Ми робимо розворот.
Не смій, виродку! Уперед!
Вибач, не можу. Наказ є наказ!
Це, повір мені, і є наказ!
Спокійно, хлопче. Ми не на військовій службі. Ми вільнонаймані за контрактом. Нам наказує той, хто платить. Бос сказав: повний назад.
Найманці! — здається, Траутмен ледь стримувався, щоб не плюнути Еріксону в обличчя. — Внизу люди! Наші люди!
Ні, ваші люди, — поправив його Еріксон. Він анітрохи не злякався, коли Траутмен схопився за кобуру кольта, що висів на поясі.
Тому що за спиною Траутмена стояв Дойл і цілився йому в голову з М-16.
Гей, слухайся мого приятеля, ясно? — сказав Дойл. — Заспокойся й затихни. Ти дієш усім на нерви. Так можна заробити виразку.
Еріксон різко розвернув машину.
Тепер місце підхвату було прямо під ними. Від завихрених гвинтом потоків повітря лягли кущі. Вертоліт прямував під надійне крило есмінця «Бутон».
РОЗДІЛ 9
Рембо не' вірив власним очам.
Він біг по галявині з Бенксом на спині.
Справа та зліва здіймалася від вибухів земля.
«Агаста 109» раптом припинила зниження.
Рембо чітко бачив, як пілот Еріксон, знизав плечима й махнув рукою.
Крутий віраж, мотор захлинувся в ревінні, і вертоліт став віддалятися.
Що за чортівня?.. Де він?.. — дивувався Бенкс. — У чому справа?
Вони нас зрадили.
Ці виродки покинули нас?
Залишається розраховувати тільки на себе.
Рембо опустив Бенкса на землю, дав навмання дві черги з АК-47, що раптово замовк. Скінчилися патрони. Рембо вилаявся.
«Так, нас зрадили», — думав він.
Вогонь із боку джунглів припинився, якщо не враховувати поодиноких пострілів. Солдати поповзом наближалися до галявини. Рембо відкинув автомат убік і кинув прощальний погляд на небо.
«Агаста 109» швидко віддалялася в бік бази й незабаром перетворилася на крихітну крапку.
Солдати підступали все ближче. Злобливо піднімалися наділені на нього автомати.
Найбільше злився один із них, який упізнав у людині на галявині того самого бранця, який завдав йому багато неприємностей. Хлопця, чиї груди та спина посмуговані його, сержанта Тая, ножем.
Приклад АК-47 з розмаху опустився на голову Рембо. Він упав на землю. Перш ніж знепритомніти, подумав, знемагаючи від болю й гніву: «Якщо виживу — а я змушу себе вижити — цей сучий син відповість мені за все».
РОЗДІЛ 10
Коу до болю в суглобах стисла лук і сагайдак зі стрілами. Звідси, із джунглів на протилежному боці галявини, вона, надійно схована густими заростями, бачила все. Навіть крапельки поту на розлючених обличчях солдатів, які оточували її хлопця.
Він упав на коліна, коли сержант ударив його в… Коу силкувалася підібрати англійське слово… в інтимне місце…
У пах.
Її серце розривалося від болю — Рембо били по спині, грудях, ногах. Вона відчувала ці удари на собі й ледь стримувала стогін. Але трималася непохитно — так, як тримався б на її місці Рембо.
Так. Він — її хлопець. Між ними існує якийсь зв’язок. Коу зрозуміла, чому він наказав їй тікати — не тому, що не хоче взяти її в Америку. Ні, він би обов’язково взяв її туди.
Рембо не хотів ризикувати її життям. Адже солдати були так близько, а вертоліт так далеко.
Він хотів, щоб вона врятувалася.
Солдати волокли по землі майже бездиханне тіло її хлопця й цього військовополоненого Бенкса, який плакав ридма.
І Коу дала собі обіцянку.
Навіть не обіцянку, а клятву.
Торкнулася талісмана, що висів на шиї.
Її хлопець, Рембо, хотів урятувати їй життя. Вона клянеться Буддою, що врятує життя йому.
РОЗДІЛ 11