Выбрать главу

Щоб я так жив!..

Повз нього кавалерійським кроком прочеканила якась жінка, тримаючи за руку дитину. Дитина тримала йогурт і лизькала просто зі склянки. Мов кицька.

Андрій зупинився. І липень зник.

…Йому чотири рочки. Мами десь немає. Довго. Надто довго. Він хоче їсти. Кухня. Височезний, до неба, стіл. Табуретки. Повно табуреток. Він протискається поміж ніжок і, нарешті, знаходить. Мисочку. На денці — залишки молока. Він крадькома озирається і починає хлебтати. Треба встигнути, поки не прийшла кицька. Бо вона буде сичати і висувати кігті. Адже він — злодій. Краде в неї молоко.

…Липень увімкнувся. Рука потяглася, щоб затулитися від яскравого світла.

Не те, щоб він не любив котів.

Він не любив прокисаючого молока.

Немає нічого бридкішого за прокисаюче молоко на денці котячої мисочки…

Славко, побачивши його обличчя, коли той вийшов з приймальної комісії, підняв вказівного пальця:

— «Той, хто не бажає бути обдуреним, байдужий до того, яка правда, аби лиш вона була правдою. Сила в байдужості». Кінець цитати.

— А якщо кирилицею?

— Треба випити.

Пити, знову ж таки, не було за що. Не було ні грошей, ні людських тостів…

— Я ж казала, що треба було купити сирок! — накинулася кавалерійська мама на хлопчиська, по вуха замурзаного у йогурт.

«Тато нас уб’є», — майнуло в голові.

— Тепер тато нас уб’є! — докінчила вона, тягнучи дитину за собою.

Інколи Андрій знав, що скажуть наступної миті люди. Це виходило само собою. Маминих слів він ніколи не вмів передрікти, і вони часто заганяли його у глухий кут. Може, тому, що мама частіше мовчала. А коли починала говорити, всередині все затерпало.

«Я розкажу тобі казку, яка не буде казкою. Але так мені легше розповідати. Хочу, щоб ти знав, хто у всьому винен. Отож, жили-були бабуся й онучка…»

День спогадів. День підсумків. День народження. Який він ніколи не справляв і не справлятиме. Забагато спогадів, а підсумовувати нема чого.

Хоча… є одне бажання. Нагальне. Щоб пішов дощ. Не такий, що нудно цяпає згори, що остогид навіть собі самому. А такий, що падає раптовою білою зливою, захоплюючи перехожих зненацька і не залишаючи жодної сухої нитки на їхньому тілі. Щоб ніхто не встиг отямитись і заховатися. Маленька помста великому місту.

Та Андрій змалку завчив, що бажання переважно не здійснюються, а маленьких помст не буває: або ти помщаєшся, або ні.

Він простував безбач і не спостеріг, що ззаду шкандибала на милицях його Доля, суха й обшарпана, замотана в прибите пилюкою дрантя. Вісімнадцять літ Вона шкандибала за ним, а він її не помічав. Сьогодні Вона підійшла майже впритул, та він усе одно її не завважив. Тільки машинально тицьнув їй у руку зім’яту гривню. І ступив на проїжджу частину.

Серце враз заклякло в гіркому прочуванні, передчутті, та було вже пізно. Запізно вибирати іншу дорогу, запізно народжуватися в іншому місті, запізно переінакшувати світ.

Глухо вдарило. І липень зник.

* * *

— Все добре, панове, я лікар… Відступіть…

— Він сам кинувся під колеса, біг’ме…

— Який молоденький… Щкода, як помре…

— Ніхто не помре! Я ж сказав: я — лікар! Антоне, принесіть води, і — ради Бога — розступіться!

— Чесне слово, Ігоре Васильовичу, я не винен. Він сам прямо перед носом вискочив…

— Робіть, що кажу…

— Ой, дивіться, — рухається…

Андрій наважився трішечки розплющити одне око. А не треба було. Сонце розпеченою голкою встромилось у мізки. Він заплющився і застогнав.

— Не бійтесь, я лікар. Ні, не рухайтесь. Ви розумієте, що я кажу? Якщо розумієте, легенько порухайте руками й ногами… Так, добре. Ніде не болить?

Планета крутилася перед ним, мов дівчинка-пустунка перед люстром. Боліло всюди.

— Спробуємо по-іншому: я буду натискати, а ви скажете, коли заболить. Ні, не намагайтесь підвестися, у вас висока ймовірність струсу мозку і… Антоне, поможіть мені затягти його до машини, бо він зараз встане й піде, не спитавшись. Акуратніше!

Пустунка закружляла швидше. Встати й піти, не спитавшись, йому заважало виховання. Дворянське. Те, що від слова «двір».

— Киш, тварюко…

— Заговорив, Ігоре Васильовичу, але… про що це він?

— Швидше, Антоне, можливе порушення свідомости, а це вже гірше… Обережно, вважайте на голову й не повертайте шию, та-ак… А можливо, навіть шок. Хлопче, скажи мені, тобі ніде не болить?! Тобі не зимно? Ану, плесніть трохи в лице, Антоне… Панове, відійдіть, не заважайте, це вам не безплатна акція перед Оперним…