— Вибачте, я не хотів вас лякати. Дурне щось до голови зайшло…
Двері ляснули.
Найстрашніше було те, що лікарю теж щось подібне приходило в голову. А дві однакові дурниці, які виникають у двох головах незалежно одна від одної, — це не такі вже й дурниці.
…Андрієві десять з чимось. Після від’їзду Анісімових стабільний заробіток йому забезпечує Теодозіївна — нова двірничка з пласким, як шліфована вагонка, поглядом на життя: їсти, пити і спати можна в сквері, а працювати краще в пивницях. Залишалися ще під’їзди, і ось тут у пригоді стає він. П’ять тисяч купонів за поверх. У будинку — п’ять поверхів. На дільниці — три будинки. Неділя — законний вихідний.
Мама й далі крізь сльози готує йому їсти, і одного разу він не витримує, встає посеред ночі і йде на кухню.
— Не треба… так. Я так не хочу.
— Ах, не хочеш?! Тобі не подобається, як я готую? А те, що я в очі сусідам не можу дивитись — це тебе влаштовує? Кожен, хто пройде, вколе: а це не вашого сина я бачив з відром і шваброю? Боже, коли вже все це скінчиться?!Ну, чого стоїш? Востаннє я для тебе готую! Вмієш так добре заробляти, вмій і на кухні дати собі раду!
Відтак він починає куховарити сам.
Школа хутко відходить на задній план. Усе як за туманом: нервові зриви керівнички, виклики до директора, погані оцінки в журналі. Його залишають на другий рік, але він тим не вельми переймається. У школі не викладають того єдиного предмету, який би він відвідував залюбки: предмета виживання. Він взагалі дивується, як можуть його однолітки турбуватися за оцінки. Випрохувати їх чи купувати. Фікція. Допінг для відмінників.
Є, правда, й такі, що не надто мордуються. Знають, що перед вступом до вузу для них наймуть найкращих репетиторів з готовенькими відповідями до вступних тестів.
Його репетитором є життя, і оцінює воно його не за тестами, а за кількістю вимитих сходинок.
Він викручує шмату і чує за спиною тупіт і гигикання.
— Тут! Він тут!
За мить його обступає компанія старшокласників.
— Ти диви, таке мале, а вже мамі помагає…
— Гарна донечка росте, знайде собі хлопа і стануть вони жити-поживати в парочці, як Остап і Одарочка.
— Хі-хі!
— А ти хто — Остап чи Одарочка?
— Тобі шо, повилазило? Одарочка ми…
— А де ж твої косички?
Сходова кліта не дуже простора, проте можна спробувати прорватись. Можна. Він стоїть з вологою ганчіркою в руках. Це — його територія. А вони — зайди.
— Нє-е, то питання ми мусим перевірити конкретно. А якщо воно — гермафродит?
— Зажди лапати його, Суслік, дивись, яке воно брудне.
— Помиємо?
— І водичка є під руками, чисте-есенька, як штани нашого фізрука… Ги-ги-ги!
Він ледве встигає заплющити очі, як п’ять літрів води з його відра обвалюються на нього. Він знає, яка на вигляд ця вода, — чорна, густа, з недопалками, огризками, лушпиною… Тепер він знатиме, яка вона на смак і на дотик. Гірка і масляниста. Бридка.
А ще він знатиме, як почуваються сходи, по яких пройшлися десятки брудних, у багнюці, чобіт.
Раптом серед цієї безпросвітности виникає щось цілком несподіване. Хто це?
— Здоровенькі були, дівчатка й хлопчики. Я, здається, вперше вас тут бачу? А всіх, кого я бачу вперше, запитую: може, ви знайомі з Олегом на кличку Білий? Ні, не знайомі? Дуже шкода. Бо я ось знайомий. Що будем робити, хлопчики й дівчатка?
— А хто такий?..
— Суслік, атас!
Добру хвилину сходи гудуть. І стихає.
Андрієві, нарешті, вдається розліпити склеєні повіки. Попри різь в очах бачить класичного джентльмена-неформала: довгий білий светр з відкладним коміром і обвислими рукавами, потерті джинси, наплічник через плече, волосся зібране в жмут на потилиці, круглі жовті окуляри і переносне радійко у вухах.
«Новий квартирант Ірини Семенівни з тридцять п’ятої, — механічно згадує він. — Студент». У майбутньому — його друг Славко.
Але з тієї сходової клітки майбутнє не прозирало.
— Дякую, — каже він, та студент не чує, піднімаючись сходами вгору і похитуючи в такт музиці головою.
На сходовій клітці залишається перекинуте відро і велика калюжа, в яку скапує з його одягу вода.