Андрій підвівся з крісла і, щомиті, щосекунди потерпаючи від власного зухвальства, перевальцем попрямував до завмерлого на порозі Фаната, з радістю спостерігаючи, як осипається до біса вся його штукатурка.
— Відійди, — прохрипів хлопець, посунувши до батькового столу, ніби збираючись на ходу підім’яти під себе Андрія, як каток кульбабку.
Чи він нічого не чув про провокації?
Почекавши, поки той обійде комп’ютер, Андрій швидко вийшов і зачинив за собою двері. Нечесно? Нечесно. Але де ви бачили чесну війну?!
— Віро! Віро, ти де?! — крикнув Андрій, щосили стискаючи обіруч ручку дверей.
Небавом з того боку так шарпнули, що Андрій мусив упертися лівою ногою в стіну. Праву ногу не було куди впирати, і вона ковзала об дзеркальний паркет.
— Віро!
— Відчини, придурок!
— Ось і ти, Віро. Будь ласка, збігай до себе, візьми всі мальовидла, які маєш… ого, яка в тебе сила!.. чуєш, Віро? Візьми їх і піди до Остапчикової кімнати… я з твоєю сестрою розмовляю, не заважай… там побачиш багато-багато песиків. Подомальовуй їм ріжки, бантики, заколки такі, як у тебе…
На Андрія з-за дверей посипалися такі добірні, любовно випещені вислови з ненормованої лексики, що він ледве не випустив ручки з рук.
— Тут п’ятирічна дитина, совісті в тебе нема!
П’ятирічна дитина дивилася на все це неподобство і не могла вирішити: покрутити пальцем біля скроні чи зразу викликати спеціальну бригаду.
На тім боці підозріло затихли. Андрій посилив свій натиск, гарячково шукаючи вагомі аргументи.
— Розумієш, Віро, коли твій брат побачить, якими гарними зробилися його песи… блін! Дай договорити!..
Ручка дверей, яку роздирали на різні боки, почала небезпечно розхитуватися. Двері вищали, мов недорізані свині.
— Коли поба…чить, які вони… гар-рні… зр-разу подобрішає, а тоді… тоді бать…ко буде менше його… сва-ри-ти!
Останній аргумент влучив. На другому поверсі почалася біганина.
— Пропали твої песики, — відсапуючись, сказав Андрій, коли вони обоє, не змовляючись, вирішили перепочити.
Його знову обклали сонетами з народної партитури. Теж потужно відсапуючись між строфами.
— Який ти немудрий. На мене це не діє, зрозумій. Я…м-м… м’ячиковідпірний, о!
Не змовляючись, вони одностайно знову схопилися кожен за свою ручку. І тягли кожен до себе доти, доки… саме так, поки з’явився лікар. Ледь зачувши оберти ключа, Андрій пустив двері.
Грюкіт був такий, що… словом, гарний був грюкіт.
Лікар завмер на маленькому золотавому килимочку, наразившись на «кулеметну чергу» непристойних вигуків зі свого кабінету.
— Добридень, Ігрре Васильовичу! — голосно привітався Андрій, так, щоб почули за дверима. — Ви сьогодні на годину раніше!
У кабінеті запанувала могильна тиша.
— Було мало операцій, — повільно відказав лікар. — А ви тут… як?
— Помаленьку.
На порозі кабінету вродився Андріїв супротивник. Розхристаний, розпатланий, з червоними очима.
«Невже і в мене такий вигляд?!»
— Нічого не хочу чути! — категорично заявив лікар на спробу Остапа відкрити рота. — 3 вами можна зхибнутися! Ти не дістанеш за сьогоднішній день ні цента, а ти… тебе я, напевно, відправлю до бабці.
— Не відправиш, — крізь зуби мовив Фанат.
— Хто сказав, що ні?
— Не відправиш! — викрикнув він і, як був, у тапочках, вискочив на вулицю.
Лікар блискавично зник у кабінеті.
Андрій вже виходив, коли на сходах з’явилася Віра одразу з чотирма фломастерами, затиснутими в пальцях. Вона ніяк не вміла працювати з одним.
— Я не можу дістати до стелі.
— Що?
— На стелі тоже є песики.
Андрій байдуже відповів:
— Треба казати — теж. А ти попроси тата, хай допоможе. Наше заняття на сьогодні закінчено.
І вийшов.
…Коли він завернув і спрожога влетів до Остапчикової «буди», Віра стояла перед високим стосом братових підручників, викладених нею на письмовому столі, і серйозно примірялася до цієї саморобної драбини.
Вислів «серце обірвалось» дуже і дуже точний.
…Йому тринадцять. Славко і далі витрачає на нього свої канікули, свої нерви і свої гроші, а він і далі відбивається, ніби те, що лишилося за спиною, варте, щоб його боронили.
— Я з тебе вмру. Ти рівно двадцять одну хвилину мовчиш і тільки те робиш, що зиркаєш на всіх, ніби хтось у тебе три кіло ковбаси вкрав. Розслабся, прийми світ таким, яким він є, і скажи йому все, що ти про нього думаєш. Не бійся. Язик людині даний, щоб говорити, а не їжу в роті перевертати. Давай поекспериментуємо. Що, наприклад, ти думаєш про-о… оцю парасолищу, яка над нами. Ну?.. Нічого не надумав? А я думаю, що вона перекривлена, зовсім не дає тіні і протікає в дощ, ось. Знову мовчиш. Таке враження, що ти ніколи ні з ким не спілкувався, не базікав і не теревенив. Чого ти боїшся? У крайньому разі, тобі можуть дати в писок, але якщо ти думаєш відмовчуватися все життя, то вибач мені, то не життя. Добре, мовчи. Ось під'їхав тролейбус, я зараз сяду в нього і чкурну геть, бо з тобою не ці-ка-во, розу…