Ніж упав просто перед Андрієвими колінами. А він, не зводячи з нього очей, повільно нахилився вбік і ліг, притягнувши ноги до живота. Дихати ставало дедалі тяжче. Криків убивці він уже не чув. Тільки бачив перед собою в темряві короткого забарвленого кров'ю ножа.
Самотність — це коли хворієш і вмираєш, а ніхто цього не помічає.
— …Обертанський Іван Несторович, п'ятдесят шостого року народження, проживаємо на вулиці Яна Райніса… перший раз чую. Ну, добре. І що ж ми робили двадцять дев'ятого вересня біля будинку Дудія Ігора Васильовича? Не чую?
— Його шофер подзвонив мені, я приїхав, машиною, в мене «Жигулі» двадцять один — нуль — шість, я вийшов, Дудій налетів на мене, розкричався, сказав, що не потребує такого механіка, що машина не повинна зупинятись, поки він не доїхав до місця призначення… Потім Дудій сів у таксі, а я взяв його машину на буксир і повіз до нього у гараж…
— Стоп-стоп. Звідки ми знали дорогу?..
— Я кілька разів бував у нього вдома, Антон любив пригощати, коли нікого в хаті не було, в них на кухні завжди всього завались, і випивки повно…
— Ясно. Повернімось до двадцять…
— Коли ми приїхали, я допоміг завести машину в гараж, оглянув карбюратор, там забруднився повітряний фільтр, я згадав, що в мене має бути вдома такий фільтр, сказав, що нема причини чекати до ранку, що я привезу його зараз і все відремонтую, Антон погодився, бо лікарю часто потрібна була машина серед ночі… я поїхав по фільтр, взяв ліхтарик і ножі…
— Почекайте. Ті ножі, якими було завдано удар потерпілому?..
— Я не знав, який ніж кращий, взяв два, вони лежали на кухні, потім зайшов у спальню, подивився на жінку, вона ніби спала, а тут розплющила очі, я вийшов, сів у машину, приїхав до їхнього гаража, вийшов з машини…
— Ну в нас і… детальна розповідь.
— Я хочу все розказати, як було, я прийшов зі щироседним зізнанням, я хочу, щоб ви це зафіксували, пане слідчий, і…
— Обов'язково…
— Вона знала, знала, що я збираюсь робити, але вона слабка, вона не здатна була мені перешкодити, а я… я мусив їй довести, мусив знищити його, щоб вона…
— Ми збиваємось з курсу…
— Не перебивайте мене! Я вже виріс з шкільного віку, в школі мене всі перебивали, кожний день, на кожній перерві, навіть на уроці мене штуркали, шарпали, товкли, кожен хотів мене бодай ущипнути, я був більший за них усіх, але завжди йшов додому побитий, ну і що, що в мене були окуляри і хронічний нежить, вони не мали права… потім, потім я всім показав, я пішов на бокс, і вони всі стали дивитись на мене зі страхом і з повагою, а потім в мене погіршився зір, і я кинув бокс, а тоді… я візьму води… тоді я закінчив ПТУ, став автомеханіком, і вони знову всі до мене пішли на поклон, я став знаною людиною, люди ще пам'ятають, що у Несторовича завжди був гостродефіцитний товар, а потім… часи змінилися, молоді вирвались уперед, я став непотрібний… я думав, що вона не така, як вони усі, що вона буде належати тільки мені, а вона все ходила і думала, думала щось своє, аж поки я не добився від неї правди про… того докторчика, і тоді я зрозумів, хто мій ворог, він усе мав задурно, мав роботу, хату, ходив собі в біленькому халатику, а я ось цими мозолями знаєте скільки розібрав і зібрав машин, і я сказав собі: усе, Несторович, ти більше не будеш ганчіркою для цих чистюль… я ще візьму води… А два роки тому я застукав її, коли вона сиділа над газетою і плакала, і я знайшов там замітку, ну, що колеги по роботі… щире співчуття в зв'яжу з втратою дружини і все таке, ви думаєте, що я не зрозумів, чого вона хоче, а я зрозумів, що вона спить і бачить, як би це кинути мене і вийти за нього заміж, вона казала, що це неправда, але я не сліпий, я бачив, як вона собі думала: он у нього така робота, хата, машина, а в мого чоловіка — дуля з маком, і я тоді порізав собі руку, сильно порізав і пішов до нього на прийом, і нічого в ньому особливого не було, скажу я вам, і тоді ж я познайомився з його шофером, таким самим нездарою, який навіть шини поміняти як слід не міг, і через кілька місяців вони найняли мене їхнім особистим механіком… особистою ганчіркою… от…
— А тепер ми повернемось до двадцять дев'ятого вересня, до гаража потерпілого, де о першій годині двадцять хвилин ми збирались поміняти фільтр… а я поп'ю води, з вашого дозволу.
— В них там такий гараж, що можна машини збирати і розбирати, я поміняв фільтр, попрощався, ні, перед тим я сказав, що не завадило б помити машину, Антон згодився, хоча я бачив, що він не дуже хотів це робити серед ночі, бо, скажу вам, він дуже лінивий, але я налякав його тим, що Дудій може розкричатися на нього, як до того — на мене, і він пішов набирати воду, а я підсунув під двері камінь, щоб не закрилися, бо код я знав, але броньовані двері можуть наробити зайвого шуму, а тоді я сів у свою машину, від'їхав за поворот, вернувся пішки, огорнув ноги поліетиленовими пакетами, зайшов, піднявся по сходах…