— Каву ти готувати вмієш.
— Що? Каву?.. Хіба що каву. Якби я тоді менше вагався і нагодився до того, як…
— Було б гірше, якби ти взагалі не повернувся назад.
— «Повернутись назад». Є така пісня… Я загадав: якщо в батьковій спальні горітиме світло — він ще не спить, і я зможу з ним переговорити… Світло горіло, але я дуже здивувався, коли побачив, що ні броньовані двері, ні двері квартири не зачинені. Я кинувся до сходів, і мені здалося… тільки не смійтесь… ніби я повернувся в свій сон. А коли побачив… батька, подумав, що збожеволів. Славко… він дійсно майже переконав мене в тому, що я… не зовсім нормальний. Я ж просив не сміятись.
— На свій вік ти дуже раціонально, дуже ясно мислиш.
— Ви ж не психолог… і не мій друг. Ніколи не забуду той момент, коли я подумав, що мабуть, усе-таки я наніс ці страшні рани, а потім для заспокоєння свого «я» вирішив, що все мені наснилось. Ви не уявляєте, наскільки це страшно: раптом уяснити, що ти не можеш довіряти самому собі…
— Ти швидко оговтався.
— А що мені лишалося робити? Дивитись, як… як він помирає, нічого не дізнавшись про мене?.. І як, по-вашому, я мав усе це розповісти слідчому? Ми думали, що вбили його, а потів ми порадились і вирішили його врятувати, так? До речі, не забудьте забрати свій мобільник.
— Ти, здається, збирався на юридичний?
— Я й у космос колись збирався…
— Я маю в університеті кількох добрих знайомих. Моїй конторі не завадило б нових людей з сірою речовиною, а не тирсою в голові.
«Ого. Приватна юридична контора — це круто. Дуже круто. І що з того, що звичайній людині туди нема чого навіть потикатися?»
— Хто вам сказав, що я на вас працюватиму?.. Можете сміятися, скільки влізе.
…Витягнувши з плеєра останню, четверту касету, Андрій міцно задумався.
І додумався до того, що зовсім, геть нічогісінько не шарить у людях, як сказав би Вася.
Місяць третій
Тротуар лягав під ноги строго горизонтально. По трьох тижнях нидіння в чотирьох стінах Андрій ладен був розцілувати свіже повітря, попри те, що воно наскрізь було просякнуте морозцем.
Учора випав перший, несподіваний сніжок, і сліпучо-блакитне сонце дивувалось, як він дотепер ще не розчинився, якщо воно лише тим і займається, що зрання освячує землю благословенним світлом.
Примиривши осінь саму з собою, листопад спочивав на лаврах прощення, супокою і благодаті, сторожко поглядаючи на світ гостроокими кетягами горобини, чистячи до блиску небо, питаючи людей, чи вони приготувались до зимівлі, і нетерпляче та захоплено виглядаючи зиму.
Місяць листопад. Зрадник осени. Відданий бой-френд зими.
Андрій пригадав застій, що панував у його житті останнім часом, і порахував гроші, що залишилися. Негусто.
Скоро, дуже скоро доведеться шукати роботу. І все буде, як колись.
Білий пікап посигналив йому з протилежного боку вулиці.
А на, маєш! Розмріявся.
— Сідай.
Андрій міг би, звичайно, запитати: навіщо, куди, за що, але хто б йому відповідав?
Лікарня похмуро височіла на пагорбі.
Сіро, непривітно, казенно.
Але відділення, куди провели Андрія два легіні, більше нагадувало палац.
Довгий коридор, гладенький, різнобарвний закінчується пластиковим вікном з жалюзі, впродовж коридору — білі арковидні двері з узорчастими шибками, пам’ятна позолочена дошка біля входу і — Андрій нарахував — три відеокамери під стелею. На посту — комп’ютер з усіма прибамбасами.
І чого це він далі міряє світ мірками пересічних людей? Час уже піднятися вище.
Не те, щоб Андрій виступав за шкідливість сервісу і шикарної обстановки в лікуванні.
Він за те, щоб нарешті придумали спосіб не вмирати від банального запалення легень, коли у людини — чесної, не лінивої — чомусь не вистачає грошей на порятунок свого життя.
Страшна смерть. Страшна думка: а що було б, коли б у нього тоді НЕ ЗНАЙШЛОСЯ грошей чи зв’язків?
Андрію вказали на білі двері, він увійшов, а його супутники залишилися за порогом палати.
Чистота і блиск, супермудра апаратура і… батько на високому ліжкові з піднятим на сорок п’ять градусів підголовником.
Андрій нібито налаштувався на спокійну, мирну, чемну розмову, де собі відвів роль непорушної, як стіна бомбосховища, сторонньої особи.