І цього разу він зустрів мене похмуро, повторив, що без хабара не розмовлятиме, набридло донкіхотствувати; я запросив його в кафе — він бере тільки «арабіку» з вершками — і розповів дещо про Горенкова, заступника міністра Чуріна та його помічника Кузінцова.
— Підожди, синку, — зупинив мене Маркарян, коли я почав заглиблюватися в суть справи. — Підожди… Як цього Чуріна звуть?
— Арсеній Кирилович… А що?
— Спочатку тобі треба зрозуміти: як Чурін переїхав до Москви? Ми ж діти Візантії, Ваню… Нас не можна вичислити, виходячи із західноєвропейського прагматизму… Переміщення у нас таємничі… В основі їх може бути ворожнеча або ж, навпаки, симпатія… Уяви собі, що Чурін стояв поперек дороги своєму колишньому начальству… Молодий, сорок сім, у розквіті сил, інженер, грамотний будівельник, має власну думку… Нові часи — не приведи господи ще трахне на партконференції по босу, не відмиєшся, звалить. Що робити? Підвищувати, просувати до Москви, натискувати на всі кнопки, вводити в дію зв’язки, хвалити ворога на кожному розі, боротися за просування обдарованого кадра в центр… Це — один шлях. Другий: міністр справді був зацікавлений у тямущому заступникові, перетяг його в першопрестольну, дав найвідповідальнішу ділянку… А скільки років міністрові? Яке його становище в Раді Міністрів? Що пише про нього преса? Це, так би мовити, основоположення… Без розуміння цього фундаменту ти не збагнеш того, чому Чурін віддав на заклання людину, яка витягла галузь з прориву, того, кому треба присвоювати Героя, а не в карцер закупорювати… А може, цей самий Горенков йому не віддав…
— Ні, — я навіть відсунувся од Маркаряна. — Ні, такого бути не може!
— Все може бути. Ваню. Все. Запам’ятай, поки держава платить працівникові не процент від того прибутку, який він приносить суспільству, а за стілець, на якому він сидить, може бути все. Заступник міністра — бідна людина, Ваню, він одержує не більш як п’ятсот карбованців, стільки ж, скільки хороший сталевар чи шахтар… А за кожушок для дружини він має віддати, як і всі, — тисячу… Може, цей самий Горенков не запросив товариша Чуріна стати співавтором винаходу, всяк може бути, не гарячкуй, не треба, слухай старого… Іще ось що… Горенков був єдиним у цій га— лузі? Чи ще хтось проводив такий експеримент?
— Єдиний, — відповів я. — І на ньому експеримент закінчився.
Маркарян задоволено кивнув і замовив собі знову каву:
— Дуже важлива інформація, Ваню. Скажи мені в такому разі: кому міг загрожувати успіх його експерименту?
— Рустем Ісламович Карімов прямо говорить: «Бюрократії»…
— Карімов? Це Голова Ради Міністрів?
— Так.
Маркарян досадливо поморщився, відсьорбнув сірими, нездоровими губами курця піну з кави.
— Не треба дозувати інформацію, Ваню. Мені нецікаво фантазувати. Треба видавати повний залп, усе, що в тебе є. Тоді будемо на рівних.
— Карімов вважає, що зараз вибудувався корумпований блок бюрократів; міністерства не збираються без бою здавати позиції, будь-яка ініціатива мусить бути ними розглянута і затверджена…
— Ось що, Ваню… Ти не йди до Кузінцова… Або коли вже йти, то по-хитрому: «Пишу статтю про вашого шефа, людина відповідає за величезну ділянку народного господарства, будівництво — наш прорив, що думає про майбутнє той, від кого залежить реформа і перебудова…»
— Не хочу жити брехнею, Геворк Аршакович…
— А я, виходить, тільки й мрію животіти, як Змій Горинич?! Чого це ви, молоді, так швидко ображаєтесь?
— Я ж правду сказав…
— Гадаєш, твоя правда не може образити співрозмовника? Не ображає лише абстрактна правда. А вона відстоюється роками, єдино істинний критерій правди — роки, Ваню… Хто сказав, що журналістика безкровна? Я зламався через те, що починав у ту епоху, коли цінилась еластичність совісті. Я був сповнений ідей, як і ти, лютував на бардак, тупість, страх, а зробити нічого не міг… І нема чого валити на цензуру — в душі кожного сидів цензор, це найстрашніше… А зараз, коли настав той час, про який усі мріяли, я виявився порожнім, в мене перегоріло всередині… Ваше покоління ще не до кінця зламане, ти в газеті шість років, з них два роки випало на гласність, вам нащадки пам’ятник поставлять у центрі столиці: «Правді — від удячних співгромадян»… А ми… Добриво, кизяк… Я не зміг би себе переступити, я не пішов би на комбінацію заради правди… Ти — можеш. Поки що — принаймні… Спробуй перти на Чуріна, хоча навряд тебе до нього пустять… Тоді хитруй з Кузінцовим… І — набирай інформацію, Іване, намагайся доїти його добре… А я постараюсь тобі допомогти через друзів… Нас почнуть гнати мітлою років через три, коли виповниться шістдесят, і, до речі, правильно робитимуть, але поки що ми готові служити вам, немовби замолювати власні гріхи.