Але що тоді? Куди б вони пішли?
— Чому ти досі з нами? — запитав Вейсжа. — Ми зазнали невдачі. І я думав, що тебе не цікавить служба солдатом.
— Чому це так важливо? Чому ви хочете, щоб я пішла?
— Я волів би знати, чому люди служать у моїй армії. Хтось робить це заради срібла. Інші — заради чистого захвату бою. Не думаю, що те чи інше цікавить тебе.
Він мав рацію. Але Жинь не знала відповіді. Як пояснити йому, чому вона лишилася, якщо сама не розуміє?
Вона знала лише те, що добре почуватися частиною армії Вейсжі, виконувати його накази, бути його зброєю і знаряддям.
Якщо її не змушували вирішувати, то й вини її у скоєному не було.
Вона не могла наражати Цике на ризик, не кажучи їм, що робити. І ніхто не міг би її звинуватити, якщо вона діяла за наказом.
І вона не просто прагнула виправдання. Вона прагнула бути біля Вейсжі. Хотіла його схвалення. Потребувала його. Він дав їй порядок, контроль і напрямок, яких вона не мала після смерті Алтаня, і це було страшенно приємно.
Відколи Жинь вивільнила Фенікса на лукоподібному острові, вона загубилася, оберталася в порожнечі провини і гніву. А тепер, уперше за довгий час, відчувала, що вже не дрейфує.
Вона мала причину, щоб жити, окрім помсти.
— Я не знаю, що мені робити, — нарешті сказала вона. — Ким бути. І звідки я, і… і… — вона замовкла, намагаючись зрозуміти відчуття, що крутилися у свідомості. — Я знаю лише те, що я сама, що лишилася тільки я — і це через неї.
Вейсжа нахилився вперед:
— Ти хочеш битися в цій війні?
— Ні. Не хочу, я ненавиджу війну. — Жинь глибоко вдихнула. — Принаймні я думаю, що так треба. Усі мають ненавидіти війну, інакше з людиною щось негаразд. Правильно? Але я солдат. Я вмію бути лише солдатом. То хіба не це мені треба робити? Ну тобто іноді я думаю, що, можливо, я можу зупинитися, втекти. Але те, що я бачила, що накоїла… від цього втекти не вийде.
Вона прохально глянула на нього, відчайдушно прагнучи, щоб він заперечив, але Вейсжа погодився:
— Не вийде.
— Це правда? — стиха й налякано запитала вона. — Те, що сказали Воєначальники?
— А що вони сказали? — обережно запитав він.
— Що я як собака. Що краще мене вбити. Невже всі хочуть моєї смерті?
Вейсжа потягнувся й узяв її руки у свої. Обережно стиснув. Майже ніжно.
— Уже ніхто тобі такого не скаже. Слухай уважно, Жунінь. Тебе благословили величезною силою. Не вини себе за те, що скористалася нею. Я не дозволю.
Жинь уже не могла стримати сліз. Її голос надломився:
— Я просто хотіла сказати…
— Припини плакати. Ти краща за це.
Вона придушила схлипування.
У його голосі тепер чулася сталь:
— Не має значення, чого хочеш ти. Невже ти не розумієш? Ти — наймогутніша істота в цьому світі. Ти здатна починати і завершувати війни. Ти можеш почати для цієї Імперії нову чудову й мирну добу або нас знищити. Чого тобі не можна робити, так це зберігати нейтралітет. Коли маєш таку силу, твоє життя вже тобі не належить.
Він дужче стиснув її пальці.
— Люди прагнутимуть використати або знищити тебе. Якщо хочеш жити, обери сторону. Не ухиляйся від війни, дитино. Не уникай страждань. І, зачувши крик, біжи на нього.
Частина 2
Роздiл 11
Неджа відчинив двері каюти Жинь.
— Не спиш?
— Що відбувається? — позіхнула Жинь.
За ілюмінатором було ще темно, але Неджа вже мав на собі повний комплект форми. Позаду нього стояв Кітай, напівсонний і дуже роздратований.
— Піднімайся нагору.
— Він хоче показати нам краєвид, — пробурчав Кітай. — Ворушися, інакше я знову піду спати.
Жинь рушила за ними коридором, стрибаючи на одній нозі, бо не встигла як слід узутися.
«Нещадного» огортав такий густий блакитний туман, що вони цілком могли пропливати крізь хмари. Жинь не бачила наземних орієнтирів, аж доки вони не підпливли достатньо близько, щоб крізь туман проступили обриси. Ліворуч величезні скелі охороняли вхід до Арлона: темно-срібний простір усередині розкритої кам’яної стіни. Під променями світанкового сонця поверхня каменів виблискувала яскраво-багряним.
Це були славнозвісні Червоні скелі провінції Дракона. Подейкували, що стіни скель багряніли дужче з кожним невдалим нападом на фортецю, забарвлюючись кров’ю моряків, чиї кораблі розбились об те каміння.
Жинь розгледіла два знаки, викарбувані на стіні. Слова можна було побачити, лише нахиливши голову праворуч і лише коли тьмяне сонячне світло падало на них.
— Що там написано?
— Хіба ти не можеш прочитати? — запитав Кітай. — Це ж давньонікарська.
Жинь спробувала не закочувати очі.
— Ну переклади для мене.
— Насправді це неможливо перекласти, — сказав Неджа. — Усі ці знаки мають декілька шарів значень, вони не підпорядковуються граматичним правилам сучасної нікарської, тож будь-який переклад буде приблизним, а то й хибним.
Жинь усміхнулася. Ці слова були прямою цитатою з текстів лінгвістики, які вони обоє читали в Сінеґарді, ще коли їхньою найбільшою турботою була контрольна з граматики наступного тижня.
— А який переклад правильний на твою думку?
— Ніщо не вічне, — сказав Неджа.
Кітай в один голос із ним промовив:
— Світу не існує, — і поморщив носа, глянувши на Неджу. — Ніщо не вічне? І що ж це за переклад?
— Історично точний, — сказав Неджа. — Ці слова на скелях викарбував останній міністр, відданий Червоному Імператору. Коли Імператор помер, його Імперія розпалася на провінції. Його сини й генерали, ніби вовки, розтягували ласі землі. Але міністр провінції Дракона не присягнув на вірність жодній із новостворених держав.
— І, мабуть, добром це не скінчилося, — сказала Жинь.
— За словами батька, в громадянській війні нейтралітету не існує, — сказав Неджа. — Вісім Принців прийшли за провінцією Дракона і спустошили Арлон. Звідси й вислів міністра. Для більшості це нігілістичний заклик, попередження, що ніщо не вічне. Ані дружба, ані відданість, тим більше не імперія. Це узгоджується з твоїм перекладом, Кітаю, якщо подумати. Цей світ ефемерний. Незмінність — це ілюзія.
Поки вони розмовляли, «Нещадний» увійшов у канал між скелями, такий вузький, що Жинь вразило, як військовий корабель не пошкодив корпус об каміння. Певно, його спроєктували під конкретні особливості каналу. Навіть якщо так, це був справжній подвиг у маневруванні, що вони прослизнули між стінами, навіть не черкнувши їх.
Коли вони проминули прохід, скелі розійшлися, відкриваючи Арлон, ніби перлину в мушлі. Місто всередині скель вражало буйством: такої кількості водоспадів, струмків і зелені Жинь не бачила навіть у Тікані. З другого боку каналу вона могла розгледіти тьмяні обриси двох гірських кряжів, що здіймалися в тумані: гори Ціньлін на сході і кряж Даба на заході.
— Колись я цілими днями лазив по тих скелях, — Неджа вказав на круті сходи, вибиті в червоних стінах, і Жинь відчула запаморочення, лише глянувши на них. — Звідти можна побачити все: океан, гори, цілу провінцію.
— Тож ви можете помітити наближення нападників з усіх напрямків, з відстані в декілька кілометрів, — сказав Кітай. — Дуже зручно.
Тепер Жинь зрозуміла. Це пояснювало, чому Вейсжа був такий упевнений у своїй військовій базі. Мабуть, Арлон — чи не найнеприступніше місто в Імперії. Вторгнутися сюди можна, лише пропливши вузьким каналом або ж здолавши величезний гірський хребет. Арлон легко захищати і страшенно важко атакувати — ідеальна столиця часів війни.
— Раніше ми цілими днями бували на пляжах, — сказав Неджа. — Звідси ви їх не побачите, але під скелями є потаємні бухти, якщо знати, де шукати. В Арлоні береги річки такі довгі, що, якщо не знати, можна подумати, ніби це океан.