— Як батько?
— Краще, ніж минулої ночі. Перенапружується. Спершу наші лікарі взагалі не розуміли, як йому вдалося вижити.
— Але батько сказав мені, що то просто поверхнева рана.
— А ти хоча б придивлявся до нього? Клинок майже розполовинив йому ключицю. Він брехав усім. Диво, що він узагалі при тямі.
— Він кликав мене? — запитав Неджа.
— З якого б то дива? — Дзіньджа поблажливо глянув на брата. — Я повідомлю, коли ти знадобишся.
— Так, пане, — Неджа опустив голову й кивнув.
Жинь зачаровано спостерігала за розмовою. Вона ніколи не бачила, щоб хтось допікав Неджі так, як він любив допікати всім іншим.
— Ти, спірлійко, — несподівано Дзіньджа глянув на Жинь, немовби щойно згадав, що вона стояла поруч.
— Так, — чомусь голос Жинь прозвучав здавлено, по-дівчачому. Вона відкашлялася. — Це я.
— Тоді ходімо, — сказав Дзіньджа. — Поглянемо.
— На що?
— Покажеш мені, що вмієш, — Дзіньджа говорив дуже повільно, немовби звертався до малої дитини. — Нехай горить добряче.
Жинь спантеличено глянула на Неджу.
— Я не розумію.
— Кажуть, ти вмієш прикликати полум’я, — сказав Дзіньджа.
— Ну так…
— Як багато? Наскільки пекуче? До якої межі? Вогонь іде з твого тіла чи ти можеш прикликати його з інших місць? Що тобі знадобилося, щоб спровокувати виверження вулкана?
Дзіньджа так швидко тараторив, що Жинь заледве розуміла його уривчастий сінеґардський акцент. Вона роками боролася з цим.
Жинь кліпнула, почуваючись дурепою, а коли заговорила, то почала затинатися:
— Ну, це просто відбувається…
— «Це просто відбувається», — перекривив він. — Що, як чхання? І чим це допоможе? Поясни мені, як тебе використати.
— Ви не можете мене використовувати.
— Ти подумай. Солдат не виконуватиме наказів.
— У Жинь була довга мандрівка, — квапливо втрутився Неджа. — Упевнений, вона радо продемонструє тобі свої сили вранці, коли відпочине.
— Солдати втомлюються, це частина їхньої роботи, — сказав Дзіньджа. — Ходімо, спірлійко. Покажи, що маєш.
Неджа заспокійливо поклав долоню на руку Жинь.
— Дзіньджа, ну справді…
Дзіньджа пхикнув від огиди:
— Прислухайся, що про них розповідає батько. Спірлійці те, спірлійці се. Я казав йому, що краще почати вторгнення з Арлона, але ж ні, він подумав, що з тобою зможе здійснити переворот, не проливши крові. Погляньмо, як це спрацює.
— Жинь сильніша, ніж ти можеш уявити, — сказав Неджа.
— Знаєш, якби спірлійці були такі могутні, то, мабуть, серед них було б менше мертвих. — Дзінджа посміхнувся. — Я все дитинство слухав про те, який дивовижний ваш дорогоцінний Алтань. А виявилося, що він був просто ще одним смаглявим ідіотом, який спалив себе намарно.
Перед очима в Жинь стала червона пелена. Дивлячись на Дзіньджу, вона бачила не плоть, а обгорілу головешку, прах, який злітав із того, що колись було людиною. Вона хотіла, щоб він помирав, помер, страждав. Хотіла, щоб він кричав.
— Ти бажав побачити, на що я здатна? — запитала вона. Її голос був дуже віддаленим, немовби хтось говорив до неї звіддаля.
— Жинь… — застеріг Неджа.
— Ні, відвали. — Вона скинула його долоню зі своєї руки. — Він бажав побачити, на що я здатна.
— Не треба.
— Назад.
Вона виставила долоні до Дзіньджі. Прикликати гнів було їй завиграшки. Він уже чекав, немов вода, що виривається з дамби… «Я ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу…»
Нічого не сталося.
Брови Дзіньджі поповзли вгору.
Жинь відчула гострий біль у скронях. Торкнулася пальцем очей.
Біль розквітнув і став усеосяжним. Під повіками вона бачила, як вибухають кольори, червоні й жовті; як полум’я здіймається зі згорілого селища; як силуети людей корчаться всередині; як величезна хмара, схожа на гриб, стала над мініатюрним лукоподібним островом.
Вона побачила знак, якого не впізнала: він змінював форму, немов кубло змій, висів перед її зором, а потім зник. Жинь ще якийсь час перебувала між світом свого розуму і матеріальним світом. Вона не могла дихати, не могла бачити…
Вона впала навколішки. І відчула, як Неджині руки підхопили її, почула, як він кликав когось на допомогу. Вона силкувалася розплющити очі. Дзіньджа стояв над нею, споглядаючи все з відвертим презирством.
— Батько мав рацію, — сказав він. — Нам варто було спробувати врятувати іншого.
Чаґхань із грюкотом зачинив за собою двері.
— Що сталося?
— Не знаю. — Жинь зібгала простирадло в кулак і відпустила, поки Чаґхань розкладав перед нею свою сумку.
У неї тремтів голос, останні пів години вона намагалася просто нормально дихати, але серце все одно калатало так, що вона заледве могла розчути власні думки.
— Я повелася легковажно. Хотіла прикликати вогонь, лише трохи, але не збиралася нашкодити йому по-справжньому, а тоді…
Чаґхань схопив її за зап’ясток.
— Чому ти тремтиш?
Жинь не усвідомлювала цього. Вона нічого не могла вдіяти з тим, що в неї тремтіли руки, а від роздумів починала тремтіти ще дужче.
— Я вже не потрібна йому, — прошепотіла вона.
— Кому?
— Вейсжі.
Жинь була налякана. Якщо вона не зможе прикликати вогонь, то Вейсжа намарно завербував спірлійку. Без вогню її можна викинути.
Жинь намагалася прикликати вогонь, відколи опритомніла, але результат завжди був однаковий: різкий біль у скронях, вибух кольорів, спалахи видінь, яких вона вже ніколи не хотіла бачити. Вона не розуміла, що не так, але вже не могла дотягтися до вогню, а без нього була абсолютно марною.
— Просто заспокойся, — сказав Чаґхань. Він розклав сумку на підлозі й присів біля неї. — Зосередься на мені. Дивися мені в очі.
Жинь підкорилася.
Очі Чаґханя, бліді й без райдужки чи зіниць, вибивали з колії і за звичних обставин. Але зблизька вони були химерно манливими — два уламки засніженого пейзажу на худорлявому обличчі, що притягували її, як загіпнотизовану жертву.
— Що зі мною? — прошепотіла вона.
— Не знаю. Але чому б нам не з’ясувати?
Чаґхань порився в сумці, затиснув щось у кулаку і простягнув Жинь жменю яскраво-блакитного порошку.
Вона впізнала наркотик. То був якийсь мелений висушений північний гриб. Вона вже ковтала його раніше, коли була з Чаґханем у Кхурдалайні, коли повела його до нематеріальної площини, де на неї чатувала Май’жиннень Теардза.
Чаґхань хотів супроводжувати її до внутрішніх глибин її розуму, до точки, де душа Жинь піднімалася до площини богів.
— Страшно? — запитав, коли вона завагалася.
Не страшно. Соромно. Жинь не хотіла впускати Чаґханя у свій розум. Вона боялася того, що він міг там побачити.
— Тобі обов’язково треба йти? — запитала вона.
Чаґхань пхикнув, потягнувся до її руки і притиснув палець до порошку.
— Ми зупинимося, коли я скажу, що ми можемо зупинитися.
— Чаґханю.
Він відкрито глянув на неї.
— Невже в тебе є інші варіанти?
Наркотик почав діяти майже тієї ж миті, коли торкнувся її язика. Жинь здивувалася, яким швидким і чистим було сп’яніння. Макове насіння виявилося гнітюче повільним, поступовим підняттям до виміру духів, яке працює лише тоді, коли вона зосереджена; а цей наркотик був ніби поштовх крізь двері між цим світом і іншим. Чаґхань схопив її за руку за мить до того, як лазарет потьмянів перед очима. Вони покинули площину смертних у вихорі кольорів. А потім обоє опинилися в просторі чорноти. Пливли. Шукали.
Жинь знала, що треба зробити. Вона зосередилася на своєму гніві і утворила зв’язок із Феніксом, який витяг їхні душі з порожнечі до Пантеону. Вона майже відчувала Фенікса, пекучий жар його божественності омивав її, вона чула його злісне ґелґотання…
А потім щось затуманило його присутність, відрізало її від бога.
Перед ними матеріалізувалося щось величезне. Неможливо описати це якось інакше, окрім як величезне слово, вирізане в порожньому просторі. Дванадцять знаків зависли в повітрі, велика піктограма мінилася зелено-блакитною зміїною шкірою, відливаючи в неприродній яскравості, мовби щойно пролита кров.