Неджа постійно хизувався, що ця війна — чи не найуспішніша військова кампанія за всю нікарську історію. Кітай сказав йому не дерти кирпу від гордощів, але Жинь не могла не помітити їхньої приголомшливої низки перемог.
Однак щоденна рутина кампанії була настільки виснажливою, що їй рідко випадав шанс святкувати ці перемоги. Міста, містечка й селища почали зливатися воєдино в її свідомості. Жинь уже не думала в рамках дня й ночі, а почала мислити графіками битв. Один день перетікав в інший, у напругу надзвичайно важких боїв перед світанком, у декілька годин глибокого сну без сновидінь.
Єдиною перевагою в цьому було лише те, що їй вдалося на якийсь час забутися в чистій фізичній активності. Пониження вплинуло на неї не так сильно, як вона передбачала. Здебільшого Жинь була надто втомлена, щоб навіть згадувати про це.
Але потайки вона також відчувала полегшення від того, що вже не мусила думати, що робити зі своїми людьми. Тягар лідерства, з яким вона так і не змогла впоратися, повністю спав з її плечей. Тепер вона переймалася лише виконанням відданих їй наказів — і це вдавалося їй на відмінно.
А наказів у неї побільшало чи не вдвічі. Можливо, Дзіньджа оцінив як годиться її вміння, а може, вона просто аж настільки йому не подобалася, що він хотів прибрати її чужими руками, але він почав призначати її на передову в кожній наземній операції. Зазвичай солдатів таке не надто тішило, однак Жинь тільки раділа.
Зрештою, вона була страшенно здібним воїном. Її готували до цього. Можливо, вона вже й не могла прикликати вогонь, але ще могла битися, а встромляти тризуб у живу плоть було так само приємно, як і спопеляти все навколо себе.
На «Зимородку» вона заслужила репутацію надзвичайно вправного солдата й мимоволі тішилася цим. Це пробудило в ній давній дух суперництва, якого вона не відчувала ще з Сінеґарда, коли переживала місяці виснажливого й важкого навчання лише завдяки захвату від того, що хтось помітив її таланти.
То це так почувався Алтань? Нікарці відточували його, як зброю, ще змалку залучали до військових операцій, хвалили його. Це й давало йому втіху?
Жинь не почувалася щасливою, зовсім. Але в тому, щоб бути інструментом, який добре виконує своє призначення, вона знаходила якесь задоволення.
Певною мірою кампанії були таким собі наркотиком. Жинь почувалася чудово, коли билася. У гущавині бою людське життя могло зменшитися до найочевиднішої механіки буття — рук та ніг, мобільності й уразливості, критично важливих позицій, які треба визначити, ізолювати і знищити. Жинь знаходила в цьому химерну втіху. Її тіло знало, що треба робити, а отже, вона могла вимкнути розум.
Якщо Цике й були нещасні, Жинь про це не знала. Вона вже не говорила з ними. А після перерозподілу заледве когось бачила. Але їй ставало все важче перейматися цим, бо вона взагалі починала втрачати здатність про щось думати.
Тоді скоріше, ніж Жинь сподівалася, вона припинила навіть думати про втрачене полум’я. Іноді посеред бою її стискало від наполегливого бажання, і вона клацала пальцями, воліючи видобути іскру, фантазуючи, як швидко їхні війська змогли б перемогти, якби вона прикликала стовп вогню, щоб випалити лінію оборони.
Вона досі відчувала відсутність Фенікса як діру, викарбувану в грудях. Біль ніколи не вщухав повністю. Але відчай і розпач відхлинули. Жинь уже не прокидалася вранці з бажанням кричати, коли згадувала, що в неї відібрали.
Вона вже давно кинула спроби зламати Печатку. Її похмура пульсуюча присутність уже не мучила щодня, немовби запалена рана. У ті короткі миті, коли вона дозволяла собі затриматися на ній, Жинь замислювалася, чи Печатка вже почала відбирати в неї спогади.
Схоже, майстер Дзян зовсім нічого не знав про те, ким був двадцять років тому. З нею станеться те саме?
Жинь уже відчувала, що деякі з її ранніх спогадів починали затуманюватися. Раніше вона могла чітко пригадати обличчя всіх членів прийомної родини в Тікані. А тепер вони здавалися їй розмитими плямами. Але вона не знала напевне, чи то Печатка всотувала ці спогади, чи вони просто забувалися з часом.
Це турбувало її не так і сильно. Коли чесно, то якщо Печатка потроху вкраде в неї минуле — вона забуде Алтаня, забуде скоєне на Спірі й дозволить провині відходити в білу порожнечу, аж доки подібно до Дзяна не перетвориться на люб’язну, неуважну дурепу, — якась частина її самої відчує від того полегшення.
Коли Жинь не спала й не билася, вона сиділа з Кітаєм у його тісному кабінеті. Дзіньджа вже не запрошував її на наради, але вона дізнавалася все від Кітая. Зі свого боку, він тішився нагоді поділитися з нею своїми ідеями. Промовляючи вголос численні можливості, він міг трохи полегшити нестямну активність свого розуму.
Він єдиний не поділяв захвату Республіки їхньою неймовірною низкою перемог.
— Я стурбований, — визнав він. — І спантеличений. Невже вся кампанія не видається тобі надто легкою? Немовби вони навіть не докладають зусиль.
— Але ми докладаємо. Вони просто не такі майстерні. — Усередині Жинь досі все тремтіло від захвату бою. Їй подобалося вирізнятися з-поміж інших, навіть якщо це означало вбивати погано підготовлених місцевих солдатів, і задума Кітая її дратувала.
— Ти ж бачиш, що ці битви занадто легкі.
Жинь скривилася:
— Міг би хоч трохи вірити в нас.
— Ти хочеш похвали за перемогу над непідготовленими, неозброєними селянами? Ну тоді — гарна робота. Молодчинка. Значно краще озброєний флот розбиває жалюгідний опір селян. Який несподіваний поворот подій. Але це не означає, що ви візьмете цю Імперію на срібній тарілочці.
— Це може означати, що наш флот просто сильніший, — сказала Жинь. — А що, думаєш, Дадзі свідомо здає нам північ? Нащо?
— Вона не здає нам північ. Вона будує флот, ми знали про це від самого початку…
— Але якби від цього флоту була хоч якась користь, ми б уже його побачили. Можливо, насправді ми просто перемагаємо в цій війні. Але ти радше помреш, ніж це визнаєш.
Але Кітай похитав головою.
— Ми говоримо про Су Дадзі. Ця жінка спромоглася вперше після смерті Червоного Імператора об’єднати всі дванадцять провінцій.
— Їй допомогли.
— Але відтоді вона не потребувала допомоги. Якби Імперія розпадалася, ти не думаєш, що це вже сталося б? Не будь зарозумілою, Жинь. Ми граємо в гру віккі проти жінки, яка десятиліттями воювала зі значно серйознішими суперниками. Я говорив це й Дзіньджі. Невдовзі відбудеться контрнаступ. І що довше ми чекатимемо, то гірше все обернеться.
Кітай був одержимий проблемою того, чи флоту варто скоротити кампанію на зиму, а чи пливти просто до провінції Тигра, зустрітися там із флотом Цоліня й дати бій Дзюню та його армії. З одного боку, якщо їм вдасться зміцнити позиції на узбережжі у провінції Тигра, то вони зможуть повернутися каналом по припаси й підкріплення для наземних військ і врешті оточать Осінній палац.
З іншого боку, утримання узбережжя тягнуло за собою суттєві зобов’язання для військ, яких Республіка ще не мала. Доки призахідники вирішать надати їм допомогу, вони мають спершу підготуватися до завоювання внутрішніх районів. Але на це могло знадобитися ще декілька місяців, тобто більше часу, якого в них також не було.
Вони бігли наввипередки з часом. Ніхто не хотів застрягнути в наступі, коли північ захопить зима. Їхнє завдання полягало в тому, щоб укріпити революційну базу й затиснути Імперію всередині трьох найпівнічніших провінцій до того, як притоки Мужвею замерзнуть і флот застрягне.
— Ми вже близько, але протягом місяця нам треба піднятися до переходу Еду, — сказав Кітай. — До того часу Дзіньджа мусить прийняти рішення.