— Привабливо, — пробурмотіла Жинь.
— Але я думаю, що якщо ми хочемо перемогти варварів і навернути їх до більшого добра, то варто скористатися тією ж стратегією, яку використовує Хаос, щоб навертати душі до зла, — продовжив Авґус. — Хаос входить у чужі двері, а виходить зі своїх. Так маємо робити й ми.
Жинь притиснула забинтовані кісточки до стіни, щоб угамувати біль. Запаморочення минулося.
— З того, що я знаю, вам дужче подобається підривати ті двері.
— Як я й сказав. Консервативні методи, — Авґус присоромлено їй усміхнувся. — Але Товариство змінюється. До прикладу, поклони. Я читав про нікарську традицію вклонятися старшим…
— Лише в особливих випадках, — сказала вона.
— Навіть так. Десятиліття тому Товариство сперечалося, що вклонитися нікарцю означатиме страшну образу божественності білої раси. Зрештою, ми обрані Творцем. Ми найрозвинутіші люди й не повинні виказувати вам поваги. Але я з цим не згоден.
Жинь заледве стрималася, щоб не закотити очі.
— Як мило з твого боку.
— Ми не рівні, — сказав Авґус. — Але це не означає, що ми не можемо бути друзями. І я не думаю, що шлях до спасіння означає ставитися до вас не як до людей.
Жинь усвідомила, що Авґус і справді вважав себе чуйним.
— Гадаю, мені вже краще, — сказала вона.
Він допоміг їй підвестися.
— Хочеш, я тебе проведу?
— Ні. Дякую. Я впораюся.
Повернувшись до своєї кімнати, Жинь витягла з кишені пакетик опіуму. Вона не крала його. Петра лишила опіум у неї на колінах і нічого не сказала, коли Жинь підвелася, щоб піти. А це означало, що Жинь могла лишити його в себе.
Жинь сіпнула дошку підлоги й заховала наркотик там, де ніхто його не знайде. Вона не збиралася його використовувати. І не знала, яку нездорову гру затіяла Петра, але наразі спокусити Жинь їй так і не вдалося.
Та все ж її тішила думка, що в разі, якщо їй стане всього забагато й вона схоче покінчити з усім і злітати дедалі вище — подалі від тіла, від сорому, приниження й болю, аж доки не покине тіло назавжди, — вона матиме опіум під рукою.
Якщо хтось із призахідників і поділяв думки Авґуса, то цього не виказував. Люди Тарквета на «Зимородку» тримались осторонь від нікарців. Вони їли і спали окремо. Щоразу, коли Жинь підходила до них достатньо близько, щоб почути розмову, вони замовкали й чекали, доки вона піде геть. Вони продовжували спостерігати за нікарцями, не втручаючись, холодно тішачись їхній непідготовленості та неабияк дивуючись їхнім перемогам.
І свої аркебузи вони застосували лише раз. Якось увечері на нижній палубі зчинився ґвалт. Група в’язнів із провінції Барана вирвалися з камери й напали на гурт місіонерів, які займалися наверненням у в’язниці.
Можливо, вони спробували втекти. Або думали використати призахідників як заручників. Або ж просто хотіли провчити іноземців за те, що підійшли надто близько: провінція Барана дуже постраждала в часи окупації й не палала любов’ю до заходу. Коли Жинь та інші охоронці дісталися джерела криків, в’язні притиснули місіонерів до підлоги, живих, але неспроможних відбиватися.
Жинь упізнала Авґуса, який відчайдушно намагався вдихнути, а в’язень тим часом стискав йому горло рукою.
Його погляд зупинився на Жинь:
— Допоможи…
— Назад! — крикнув полонений. — Усі назад, інакше вони помруть.
За лічені секунди коридор наводнили республіканські солдати. Сутичку мали вирішити миттєво. Полонені були неозброєні, їх було менше. От тільки педальниками обирали лише найсильніших полонених.
Дзіньджа віддав спеціальний наказ ставитися до них добре, до того ж ніхто не хотів кидатися на них, остерігаючись отримати серйозні травми.
— Будь ласка, — прошепотів Авґус.
Жинь вагалася. Їй кортіло кинутися вперед і відштовхнути нападника. Але республіканські солдати трималися позаду, чекаючи наказів. Вона не могла ринутися в сутичку сама, полонені просто пошматували б її.
Вона стояла, піднявши тризуба, і дивилася, як обличчя Авґуса стає моторошно синім.
— З дороги! — Тарквет і його охоронці з піднятими аркебузами протиснулися крізь юрбу.
Тарквет глянув на полонених і вигукнув наказ. Пролунав залп. Восьмеро чоловіків упали на підлогу. Повітря наповнилося знайомим запахом пороху. Звільнені місіонери нестямно хапали ротами повітря.
— Що таке? — Дзіньджа протиснувся крізь натовп. — Що тут сталося?
— Генерале Дзіньджа. — Тарквет дав сигнал своїм людям, і вони опустили зброю. — Добре, що ви прийшли.
Дзіньджа глянув на тіла на підлозі.
— Ви завинили мені гарну робочу силу.
Тарквет підняв аркебузу.
— На вашому місці я би поліпшив охорону в’язниці.
— З охороною нашої в’язниці все гаразд. — Дзіньджа побілів від люті. — Ваших місіонерів не мало тут бути.
Авґус підвівся, відкашлюючись. Він потягнувся до руки Дзіньджі.
— Полонені заслуговують милосердя. Ви не можете просто…
— До біса ваше милосердя. — Дзіньджа відштовхнув Авґуса. — Ви на моєму кораблі. Ви коритиметеся наказам, інакше можете вирушати річкою вплав.
— Не смій говорити так із моїми людьми. — Тарквет став між ними. Різниця між ним і Дзіньджею була майже сміховинна — за нікарськими мірками Дзіньджа був високого зросту, але Тарквет нависав над ним. — Можливо, твій батько не достатньо чітко все пояснив. На твоєму кораблі ми дипломати. Якщо ти хочеш, щоб Консорціум бодай розглянув можливість профінансувати вашу жалюгідну війну, то ви ставитиметеся до кожного призахідника як до королівської особи.
Дзіньджа важко зглитнув. Жинь бачила, як на його обличчі проступає лють, бачила, як він придушує бажання відреагувати. Усі важелі впливу були в руках Тарквета. Тож дорікнути йому було нічим.
Жинь втішалася. Було добре бачити Дзіньджу приниженим, коли до нього ставилися з такою ж зневагою, з якою він завжди ставився до неї.
— Я зрозуміло пояснив? — запитав Тарквет.
Дзіньджа підняв на нього очі.
Тарквет закинув голову.
— Скажи «так, пане», або «ні, пане».
На обличчі Дзіньджі було написане бажання вбивати.
— Так, пане.
Декілька днів після цього напруження не спадало. Призахідницькі солдати почали супроводжувати місіонерів, куди б вони не йшли, а нікарці намагалися триматись осторонь. Але за винятком тих випадків, коли хтось із їхніх був у небезпеці, солдати Тарквета зброї не застосовували.
Тарквет продовжив своє безперервне оцінювання кампанії Дзіньджі. Часом Жинь бачила його на палубі, де він нахабно занотовував щось у маленькій книжечці, оглядаючи флот, який рухався вгору річкою. І Жинь замислилася — а що він думає про них, про їхніх богів, які не відповідають на молитви, їхню, здавалося б, таку примітивну зброю, і криваву відчайдушну війну?
Через два місяці ведення кампанії вони нарешті дісталися провінції Щура. На цьому низка перемог скінчилася.
Другий підрозділ провінції Щура був розвідувальною гілкою Міліції. Їхні шпигуни були найкращі в Імперії. Наразі вони ще мали в запасі декілька місяців, щоб розробити кращу оборонну стратегію ніж та, на яку спромоглися провінції Зайця й Барана.
Прибувши на місце, Республіка побачила покинуті селища, порожні комори та випалені поля. Воєначальник Щура або відкликав цивільне населення в міські центри подалі від річки, або ж відіслав їх до інших провінцій. Солдати Дзіньджі знаходили одяг, меблі та дитячі іграшки, розкидані по зарослих травою дорогах. Усе, що не змогли забрати, зруйнували. Вони знаходили селища спаленими, із зіпсутим посівним зерном і купами зогнилих туш худоби.
Воєначальник Щура навіть не намагався боронити власні кордони. Він просто відступив до Бажаї — надійно укріпленої столиці. І Бажая мала кращі шанси, аніж Сяшан — її ворота були товщі, мешканці краще підготовлені, а саме місто розташовувалося на відстані півтора кілометра від річки, що нейтралізувало переваги «Сорокопуда» й «Деркача».
— Ми маємо просто зупинитися й повернути назад, — Кітай у розпачі міряв кроками кабінет. — Насувається зима. Інакше помремо з голоду.