Але Дзіньджа все дужче дратувався й усе менше волів прислухатися до своїх радників, натомість непохитно наполягаючи на продовженні наступу.
— Він хоче піти на Бажаю? — запитала Жинь.
— Він хоче якомога швидше просуватися на північ, — Кітай тривожно смикав волосся. — Це жахлива думка. Але він мене не послухає.
— Тоді кого він послухає?
— Будь-кого з командування, хто згоден із ним. А надто Молкоя. Він зі старої гвардії, а я казав Вейсжі, що це була погана ідея, але хто ж мене слухав? Неджа на моєму боці, але, звісно ж, Дзіньджа не послухає молодшого брата, бо це означатиме втратити обличчя. Дуже скоро це може перекреслити всі наші успіхи. Знаєш, а є чимала ймовірність, що ми всі просто вмремо з голоду на півночі. Це було б весело, хіба ні?
Але, як оголосив Дзіньджа «Зимородку», вони не помруть із голоду. Вони візьмуть провінцію Щура. Вони підірвуть ворота столиці Бажаї й самотужки здобудуть собі вдосталь припасів, щоб пережити зиму.
Накази віддавати легко. Важче їх виконувати, а надто з огляду на те, що вони дійшли до точки, де Мужвей був таким крутим, що Дзіньджі не лишалося нічого, крім як наказати своїм військам перетягувати човни по землі. Оскільки перед цим береги річки затопило, вони змогли підпливти просто до низинних доріг. Але тепер були змушені висадитися на берег і перекочувати кораблі на колодах, аби дістатися до наступного водного шляху, достатньо широкого, щоб умістити військові кораблі.
На те, щоби просто витягти величезні баштові кораблі на сушу, знадобився цілий день натягування мотузок, а ще більше часу вони витратили на те, щоб зрубати вдосталь дерев і перекочувати їх по вибоїстій землі. Один тиждень плавно перейшов у два тижні виснажливої безглуздої праці, від якої ціпеніло все тіло. Єдиною перевагою для Жинь стала втома від роботи. Тепер їй ніколи було нудьгувати.
Зміни у варті були захопливими. Гарний шанс вибратися подалі від надокучливого гуркоту кораблів, які перекочували на колодах, і дослідити довколишні землі. Густі ліси простиралися куди ставало погляду. Дзіньджа відправляв щоденні групи нишпорити між деревами, шукаючи слідів Міліції.
Жинь це здавалося відпочинком, аж доки не пішли чутки, що денний патруль помітив розвідувальну групу Міліції.
— І ви так просто їх відпустили? — вимогливо поцікавився Дзіньджа. — Ви тупі?
Того дня на патрулюванні були люди з «Грифона». Неджа квапливо за них вступився.
— Вони були не варті бою, брате. Наших було менше.
— Але вони мали елемент несподіванки, — випалив Дзіньджа. — А тепер уся Міліція знає наше точне місце розташування. Відішли своїх людей назад. Ніхто не ляже спати, доки я не отримаю доказів того, що всі шпигуни мертві.
Неджа схилив голову:
— Так, брате.
— І візьміть із собою людей Салкхі. Ясно, що твоїм солдатам не можна довіряти такої роботи.
Наступного дня спільний загін Салкхі й Неджі повернувся на «Зимородок» із декількома головами й порожніми формами Міліції.
Це заспокоїло Дзіньджу, але зрештою нічого не змінило. Спочатку розвідники Міліції поверталися все більшими й більшими групами. Потім атаки стали масовими. Солдати Міліції ховалися в горах. Вони ніколи не атакували прямо, але підтримували постійний потік стріл, знімаючи солдатів, які ніяк цього не чекали.
Республіканські загони зазнали страшних втрат від цих спорадичних, непередбачуваних атак. Табором повзла паніка, знищуючи бойовий дух. Жинь розуміла, чому. На суші Республіканська армія почувалася ніяково. Ці люди звикли воювати з кораблів. І найкомфортніше їм було у воді, де вони мали швидкі шляхи для втечі.
А тепер утікати було нікуди.
Роздiл 19
Того дня, коли вони нарешті повернулися на річку, почався сніг. Спершу він був повільний і лапатий. Але через декілька годин перетворився на сліпучу заметіль, та ще й з такими сильним вітрами, що солдати заледве щось бачили на відстані півтора метра перед собою. Дзіньджа був змушений тримати свій флот на мілководді біля берега, поки солдати перечікували бурю на нижніх палубах кораблів.
— Сніг завжди зачаровував мене, — Жинь виводила візерунки в конденсаті, що осідав на ілюмінаторі, спостерігаючи за нескінченним гіпнотичним снігопадом надворі. — Кожної зими він був несподіванкою. Мені ніколи не вірилося, що він справжній.
— На півдні не випадає сніг? — запитав Кітай.
— Ні. У Тікані настільки сухо, що губи тріскаються до крові, коли намагаєшся всміхнутися, і ніколи не буває достатньо холодно, щоб пішов сніг. Доки я не приїхала на північ, то про сніг чула лише в казках. Я думала, що він прекрасний. Крихітні часточки холоду.
— І яким сніг здався тобі в Сінеґарді?
Відповідь Жинь заглушило завивання вітру. Вона опустила шторку.
— Жалюгідним.
Заметіль ущухла лише наступного ранку. Ліс змінився, немовби якийсь велетень облив дерева білою фарбою.
Дзіньджа оголосив, що флот лишатиметься на суші ще один день для святкування Нового року. По всій країні свято тривало цілий тиждень і передбачало банкети з дванадцяти страв, феєрверки та нескінченні паради. Але під час військової кампанії одного дня було цілком достатньо.
Військо висадилося на берег, щоб розбити табір у зимовому пейзажі, і тішилося нагоді втекти з холодних казарм.
— Поглянь, чи зможеш розпалити полум’я, — сказав Неджа, звертаючись до Кітая.
Вони сиділи втрьох на березі річки, горнучись одне до одного, розтираючи руки, поки Кітай метушився зі шматком кременя, щоб розпалити багаття.
Неджа добув десь невеликий пакет борошна з в’язкого рису. Він висипав його в залізну миску, додав трохи води з фляги й розмішував пальцями, доки не сформував невелику кульку тіста.
Жинь штрикнула багаття з кори. Воно ледь зашипіло й заіскрило, а наступний порив вітру геть його загасив. Вона застогнала й потягнулася до кременя. Їм ніяк не вдавалося закип’ятити воду вже щонайменше з пів години.
— Знаєш, а може, просто віднесемо все на кухню й приготуємо там?
— На кухні про це не повинні знати, — сказав Неджа.
— Розумію, — сказав Кітай. — Генерал цупить харч.
— Генерал винагороджує своїх найкращих солдатів новорічними ласощами, — сказав Неджа.
Кітай розтирав долоні й руки.
— О, яке кумівство.
— Стули пельку, — пробурмотів Неджа. Він міцніше стиснув кульку тіста, але лише розкришив її поміж пальцями.
— Ти додав замало води. — Жинь узяла миску й почала місити тісто однією рукою, додаючи потроху води другою, аж доки не отримала вологий круглий м’ячик завбільшки зі свій кулак.
— Не знав, що ти вмієш готувати, — допитливо сказав Неджа.
— Раніше я постійно готувала. Інакше ніхто не нагодував би Кесеґі.
— Кесеґі?
— Мого молодшого брата.
У пам’яті Жинь зринуло його обличчя. Вона заштовхала цей спогад назад. Вони не бачилися чотири роки. Вона не знала, чи він ще живий, і не хотіла про це думати.
— Не знав, що в тебе є молодший брат, — сказав Неджа.
— Не рідний. Мене вдочерили.
Ніхто не просив її продовжувати, тож вона й не стала. Жинь зробила з тіста невеликі округлі смужки, покатавши їх між пальцями, а потім шматочок за шматочком поділила на галушки завбільшки з великий палець.
Неджа стежив за її руками широко розплющеними від замилування очима хлопчика, який точно ніколи не бував на кухні.
— Ці кульки менші за рисові кульки тан-юань, які я пам’ятаю.
— Це тому, що в нас немає червоної бобової пасти чи кунжуту, щоб наповнити їх, — відповіла Жинь. — Є бодай шанс на те, що ти поцупив ще й дрібку цукру?
— А треба ще й цукор додавати? — запитав Неджа.
Кітай реготнув.
— Тоді їстимемо так, як є, — сказала вона. — Маленькими шматочками смакуватиме краще. Більше жувати буде.
Коли вода нарешті закипіла, Жинь кинула кульки з рисового борошна в металевий казанок. Щоб вони не злиплися, почала помішувати їх паличкою за годинниковою стрілкою.
— А ви знали, що казанки винайшли військові? — запитав Кітай. — Одному з генералів Червоного Імператора спало на думку зробити металевий посуд. Можете уявити? До того солдати намагалися будувати великі багаття для величезних бамбукових пароварок.