На це ніхто не відповів. Юрту огорнула миролюбна тиша. Кітай і близнюки заснули за лічені хвилини, Жинь це знала напевне за звуком рівномірного спокійного дихання.
А вона лежала без сну, притиснувши до грудей тризуб та втупившись у відкритий дах над головою, який бездоганним колом відкривав її погляду нічне небо. Вона почувалася маленьким гризуном, який закопався в нірку, намагаючись прикинутися, що якщо лежатиме достатньо низько, то зовнішній світ його не потурбує.
Можливо, кетреїди у своїх юртах ховалися від вітрів. А може, подумала вона, коли над головою такі яскраві зорі, то віриш, що над тобою простягається космос, а тому ти мусиш спорудити юрту, щоб дати собі якесь тимчасове відчуття матеріальності. Інакше під божественним виром можна почуватися зовсім незначущим.
Роздiл 24
Доки вони спали, простелилася ковдра свіжого снігу. Від цього сонце сяяло яскравіше, а повітря стало холоднішим. Жинь виповзла назовні й, мружачись від різкого світла, потягнулася, щоб розслабити зболені м’язи.
Кетреїди їли по черзі. Біля вогню сідали по шестеро вершників за раз, жадібно заковтуючи їжу, доки інші охороняли периметр.
— Їжте досхочу. — Сожцань Сіжа насипала дві миски тушкованого м’яса, від якого здіймалася пара, і передала Жинь та Кітаю. — Попереду у вас важка мандрівка. Ви наберете в сумку сушеного м’яса і трохи молока яків, але їжте, скільки зможете, зараз.
Жинь узяла миску. М’ясо пахло напрочуд добре. Вона всілася на землю і притиснулася до Кітая, щоб зігрітися, кістлявим ліктем торкаючись його кістлявого стегна. Незначні деталі, які тепер були для неї геть неприкриті. Вона ніколи не помічала його довгих тонких пальців і ледь вловимого аромату чорнила й пилу. Не помічала, як його кучеряве волосся закручувалося на кінчиках.
Вона вже знала його понад чотири роки, але тепер, дивлячись на нього, щоразу знаходила щось нове.
— То оце й усе? — запитав Кітай у Сожцань Сіжі. — Ви відпускаєте нас? Без повідця?
— Усі умови виконано, — відповіла вона. — Тепер у нас немає підстав шкодити вам.
— То що я для вас? — запитала Жинь. — Домашня тваринка на довгому повідці?
— Ти моя авантюра. Натренована вовчиця, випущена на волю.
— Щоб убити ворога, з яким ви не можете зіткнутися, — сказала Жинь.
Сожцань Сіжа всміхнулася, показуючи зуби.
— Радій, що нам досі є від тебе користь.
Жинь не сподобалася ця фраза.
— А що станеться, якщо я виконаю задумане і стану вам непотрібною?
— Тоді ми дозволимо вам жити своїм життям, висловлюючи цим свою вдячність.
— А що станеться, якщо ви вирішите, що я знову стала загрозою?
— Тоді ми знову тебе знайдемо. — Сожцань Сіжа кивнула на Кітая. — І цього разу на кону буде його життя.
Жинь не сумнівалася, що Сожцань Сіжа не вагаючись поцілить Кітаю стрілою в самісіньке серце.
— Ви досі мені не довіряєте, — сказала вона. — Ви затіяли з нами тривалу гру. Якірний зв’язок — ваша гарантія.
Сожцань Сіжа зітхнула.
— Я боюся, дитино. І маю на те право. Коли ми востаннє навчили шаманів заякоритися, вони обернули це знання проти нас.
— Але я зовсім не схожа на них.
— Ти надто схожа на них. У тебе такі ж самі очі. У них читається гнів. Відчай. Ти забагато бачила. Забагато ненавиділа. Ті троє були молодшими за тебе, коли прийшли до нас, сором’язливішими й наляканішими, та все ж вони вирізали тисячі невинних. Ти старша, ніж вони тоді, і ти вчинила значно гірше.
— Це не одне й те ж саме, — сказала Жинь. — Федерація…
— Заслужила це? — запитала Сожцань Сіжа. — Усі до одного? Навіть жінки? Діти?
Жинь почервоніла.
— Але я не… Я зробила це не тому, що мені подобалося. Я не така, як вони.
Не така, як у видінні про молодшого Дзяна, який убиваючи сміявся, немовби був у захваті від крові на руках. Не така, як Дадзі.
— Вони теж про себе так думали, — сказала Сожцань Сіжа. — Але боги зіпсували їх, так само, як зіпсують і тебе. Боги проявляють твої найгірші та найжорстокіші інстинкти. Ти думаєш, що все контролюєш, але твій розум руйнується з кожною секундою. Прикликати богів — це ніби гратися з божевіллям.
— Це краще, аніж не робити нічого. — Жинь знала, що вже ступала по лезу, що їй варто припнути язика, але її злили постійні високоінтелектуальні лекції кетреїдів про мир. — Я радше збожеволію, аніж ховатимуся за пустелею Баґхра й удаватиму, що звірств не відбувається, тоді як могла б із ними щось зробити.
Сожцань Сіжа прицмокнула.
— Гадаєш, ми нічого не робили? То он чому тебе вчили?
— Я знаю, що впродовж перших двох Макових війн загинули мільйони. І я знаю, що ваш народ так і не прийшов зі степів, щоб це зупинити.
— Як гадаєш, скількох людей убила війна Вейсжі? — запитала Сожцань Сіжа.
— Менше, ніж загинуло б за іншого розвитку подій, — сказала Жинь.
Сожцань Сіжа не відповіла. Вона просто дозволила мовчанці затягнутися, аж доки відповідь Жинь не почала здаватися абсурдною.
Жинь узялася до їжі, раптом утративши апетит.
Вона забула про призахідників, аж доки про них не запитав Кітай. Жинь роззирнулася табором, але ніде їх не помітила. А потім побачила більшу юрту, трохи на віддалі від краю галявини, де на варті стояли Бектер і його вершники.
— Мабуть, ми їх уб’ємо. — Знизала плечима Сожцань Сіжа. — То святенники, а від призахідницької релігії ніколи не буває добра.
— Чому ви так кажете? — запитав Кітай.
— Вони вірять у єдине і всемогутнє божество, а це означає, що вони не можуть прийняти правду про інших богів. А коли народи починають вірити в те, що інші вірування — це шлях до занепаду, насилля стає неминучим. — Сожцань Сіжа підняла голову. — А що ви думаєте? Нам варто пристрелити їх? Це милосердніше, аніж кидати їх умирати тут.
— Не вбивайте їх, — швидко сказала Жинь. Може, через Тарквета їй було ніяково, а сестра Петра викликала в неї бажання пробити стіну, але Авґус ніколи не дошкуляв їй чимось іншим, окрім наївності й добрих намірів. — Ті діти — місіонери, а не солдати. Вони безневинні.
— Але та зброя не безневинна, — сказала Сожцань Сіжа.
— Так, — сказав Кітай. — Ті штуки швидші та смертоносніші, ніж арбалети, а в недосвідчених руках вони стають ще небезпечнішими. Зброї я б їм не повертав.
— Тоді безпечний шлях назад буде важким. Ми можемо звільнити для вас лише одного коня. Їм доведеться йти через ворожу територію пішки.
— Ми можемо дати їм необхідні матеріали для плотів? — запитала Жинь.
Сожцань Сіжа спохмурніла, розмірковуючи.
— Чи вдасться їм повернутися назад річками?
Жинь вагалася. Її альтруїзм простягався лише до цієї межі. Вона не хотіла бачити смерті Авґуса, але й не збиралася марнувати час на те, щоб вести дітей, які взагалі не мали тут опинитися.
Вона повернулася до Кітая.
— Якщо вони прорвуться до Західного Мужвею, то з ними ж усе буде гаразд?
Він знизав плечима.
— Більшою чи меншою мірою. Притоки бувають підступні. Вони можуть заблукати. І врешті опинитися в Кхурдалайні.
На такий ризик вона могла згодитися. Цього вистачало, щоб заспокоїти її совість. Якщо Авґусу і його супутникам забракне розуму повернутися до Арлона, то це буде їхня провина. Авґус колись був добрим до неї. Вона простежить, щоб кетреїди не поцілили йому стрілою в голову. А більше вона йому нічого не винна.
Коли Жинь відшукала Чаґханя, він був сам. Сидів на краю річки, підтягнувши коліна до грудей.
— Невже вони навіть не припускають, що ти можеш утекти? — запитала Жинь.
Він криво всміхнувся:
— Ти ж знаєш, що бігаю я не дуже швидко.
Вона сіла поруч.
— То що тепер буде з вами?
З виразу його обличчя нічого не зчитувалося.
— Сожцань Сіжа вже не довірить нам наглядати за Цике. Вона забирає нас назад на північ.
— І що з вами буде там?
Чаґхань зглитнув.
— Хтозна.