— Савчику, сидиш?
— Сиджу.
— Ну, гаразд, нічого. Посидиш — і випустять. Це все Слайонов, сволота, винен.
А Савка, похнюпившись, ходив, як звірок, по маленькій чотирикутній кімнаті й погрожував:
Я цьому Слайонову морду розквашу, як вийду.
У верхній вбиральні зібралися шкідці і, похмурі, обговорювали те, що сталося.
Турка тримав чвертку хліба й зосереджено дивився на неї. Ця чвертка — його райкова пайка, яку треба було віддати Слайонову, але Турка був насамперед голодний, а крім того, страшенно сердитий. Він ще хвилину тримав хліб у руці, не наважуючись на щось, і раптом шалено вп'явся зубами в хлібну м'якоть.
— Ти що? — здивувався Устинович. — А борг?
— Не віддам, — похмуро буркнув у відповідь Турка.
— Ну-у? Невже не віддаси? А старші?..
Справді, старші могли примусити, і це відразу охолодило Турку. Тепер уже страшний був не Слайонов, а його гвардія. Він спинився, в роздумі тримав недогризок — і раптом почув голос Янкеля:
— Ех, хай буде що буде. І я з'їм свою чвертку. А борг Слайонов нехай у Гоголя одержить.
В цю мить усі затихли.
В дверях появився Слайонов. Розчервонівся. І так завжди червоне, обличчя його палало. Він прибіг з бенкету — в куточках рота ще біліли, поприлипавши, крихти торта і танули кусочки крему.
Слайонов відчув тривогу й насторожився, але вирішив триматися до кінця спокійно.
Пронизуваний десятками поглядів, він підійшов до Турки і спокійно сказав:
— Давай борг, Турка. За ранок.
Туркін мовчав.
Мовчали й усі навколо.
— Ну, давай же борг! — наполягав Слайонов.
— Гоголь віддасть. Нема в мене хліба, — рішуче бовкнув Турка.
— Як це нема? А ранкова пайка?
— З'їв ранкову пайку.
— А борг?
— А цього не хочеш? — і Турка зробив рукою досить нечемний знак. — Не віддаватиму я тобі боргів — і край!
— Як це не віддаватимеш? — сторопів Слайонов.
— Не віддаватиму — і край.
— А-а-а!
Запала тиша. Всі стежили за Слайоновим. Момент був критичний, але Слайонов розгубився й тільки безглуздо кліпав очима.
— Сьогодні вийшов маніфест. Хто що винен, тому хрест, — продекламував Янкель, нараз розбивши гнітючу мовчанку, і гучний регіт заглушив останні його слова.
— А-а-а! Отак ви, значить, борги платите?! Ну, добре…
З тими словами Слайонов вискочив з убиральні, і хлопці відразу засумували.
— До старших побіг. Зараз Громоносцева приведе.
Мимоволі відчувалося, що Громоносцев повинен буде розв'язати справу. Адже він — сила, і якщо він зараз заступиться за Слайонова, то завтра ж Турка знову покірно платитиме данину великому лихвареві, а з цим тягнутимуть лямку й усі інші.
— А може, він не піде, — несміливо висловив свої міркування Устинович серед загального смутку. Всі зрозуміли, що «він» — це Громоносцев, і потай сподівалися, що він не піде за Слайоновим.
Але він прийшов. Прийшов разом із Слайоновим. Слайонов гнівно й гордо подивився навколо і промовив, показуючи пальцем на Туркіна:
— Ось, Циганок, він відмовляється платити борги!
Усі насторожилися. Десяток пар очей уп'явся в похмуре обличчя Цигана, сподіваючись чогось вирішального. Так чи ні? Так чи ні?..
А Слайонов скаржився:
— Я прийшов. Давай, кажу, борг, а він сміється, сволота, і на Гоголя показує.
Громоносцев мовчав, але обличчя його темніло більше й більше. Вузенькі ніздрі роздулись, і раптом він, обернувшись до Слайонова, гидко вилаявся.
— Ти що ж це?.. Думаєш, я держиморда чи викидайло який? Я зовсім не повинен ходити й захищати твою погану морду, а якщо ти ще раз звернешся до мене, я тебе сам провчу! Сволота нещасна!
Грюкнули двері, і Слайонов залишився сам у колі ворогів, безпомічний і жалюгідний.
Хлопці зловісно мовчали. Слайонов відчув небезпеку і раптом кинувся до дверей, та біля дверей його затримав Янкель і штовхнув назад.
— Попався, голубчику, — завищав Турка, і важкий ляпас, тріснувши, ліг на товсту щоку Слайонова.
Слайонов ойкнув. Новий удар в потилицю примусив його присісти.
Потім хтось з розмаху стукнув кулаком по носі, ще і ще раз…
Жирний лихвар безпомічно затулився руками, але новий удар повалив його з ніг.
— За що б'єте? Хлопці! Боляче! — завив він, але його били.
Били довго, люто, ніби все голодне життя на ньому вибивали. Нарешті охололи.
— Досить… Ну його к чорту, паскуду! — віддихуючись, промовив Турка.
— Досить! Ну його! Ходімо…
Слайонов, побитий, жалюгідний, сидів у кутку біля стільчака, схлипував і розтирав руками кров, яка текла з носа.