Набридло тинятися з Верблюдичем по полях, слухати його запальні лекції про незабудки, ловити жаб і хробаків, набридло тінями ходити з кутка в куток по дачі і навіть набридло купатися.
Все більше й більше відлежувалися на вишці. Молодші ще знаходили собі розваги, лазили по деревах, каталися на трамваї, полювали з рогатками на ворон, але старші до всього втратили інтерес і прагнули чогось нового.
Колись у місті, сидячи на уроках, вони мріяли про тепле літо, а тепер не знали, як згаяти час.
— Нудно, — ліниво тягнув Японець, перевертаючись з боку на бік під пекучими променями сонця.
— Нудно, — підтягували в тон йому і інші. Дедалі частіше на вишці збиралися старші й лаяли когось за нудоту.
А сонце весело всміхалося з яскраво-синього небозводу, розжарюючи залізний дах, і наповнювало задухою, нудотою й лінощами притихлу дачу.
— Ну-удно, — безнадійно бубонів Японець.
… Вечоріло. Хмарки сизими пластівцями прорізували червоний диск сонця. Починало помітно темніти. Від лісу потягло вогкістю й холодом. Шкідці сиділи на вишці і, притихлі, щулячись од невеличкого вітру, слухали розповіді Косецького про студентське життя.
— Бувало, вечорами так гуляли, що небу жарко ставало. Зберемося, пам'ятаю, спершу пісні співаємо, а потім на вулицю…
Голос Косецького від вогкості глухуватий. Він довго захоплено розповідає про фантастичні бешкети, про любовні інтрижки, про веселі студентські гульбища. Шкідці слухають жадібно й тільки зрідка переривають вихователя вигуками захоплення:
— Оце здорово!
— Ну й хлопці!
Сутінки стали густіші. Внизу задзвонив дзвоник.
— Тьху, чорт, уже спати! — бурчить Горобець.
Хлопці заворушилися. Косецький теж неохоче підвівся. Сьогодні він чергував і повинен був іти в спальні вкладати вихованців. Але спати нікому не хотілося.
— Може, посидимо ще? — нерішуче запропонував Янкель, проте халдей запротестував:
— Ні, ні, хлопці. Не можна! Вітя наскочить, мені влетить! Ходімо в спальню. Тільки дайте закурити перед сном.
Хлопці дістали махорку, і, поки Косецький скручував цигарку, вони один по одному спускалися вниз.
— Ви заходьте до нас у спальню поговорити, коли молодших укладете, — запропонував Громоносцев.
— Добре, забіжу!
Уже внизу, в спальні, хлопці, вкладаючись, гомоніли між собою:
— Оце хлоп'яга!..
Останнім часом Косецький особливо близько зійшовся з старшими. Вони разом курили, мололи всяку всячину про зава та його помічницю. Тепер хлопці остаточно прийняли Косецького в свою компанію і навіть не вважали його за вихователя.
Ніч настала швидко. Незабаром стало зовсім темно, а хлопці все ще лежали й тихо розмовляли. Косецький, поклавши малюків, скоро прийшов, сів на ліжко, закурив і почав ділитися з хлопцями планами своєї майбутньої роботи.
— Ви, хлопці, зі мною не пропадете. Ми працюватимем дружно. Ось незабаром я зв'яжуся з обсерваторією, там астрономію вивчатимемо.
— Облиште! — ліниво відмахнувся Японець.
— Що — облиште? — здивувався Косецький.
— Та обсерваторію облиште.
— Чому?
— Та все одно ви нічого не зробите, так тільки, тінь наводите. Ви нам уже багато чого обіцяли.
— Ну й що ж? Що обіцяв, те й зроблю! Я не такий, щоб брехати. Сказав — підемо, і підемо. Це ж цікаво. Зоряне небо вивчати, в телескопи подивимось…
— Їсти щось хочеться, — раптом, зітхаючи, промовив Янкель, який доти весь час мовчав, і, чомусь понюхавши повітря, спитав Косецького:
— А ви хочете, Панасе Володимировичу?
— Чого?
— Та їсти!
— Їсти… Їсти… — Косецький зам'явся. — Признатися, хлоп'ята, їсти здорово хочеться. А що? Чого це ти спитав? — звернувся він до Янкеля, але той усміхнувся і невпевнено мовив невідомо до кого:
— І це життя! Хочеш почастувати дорогого вихователя ситним обідом — і не можна.
— Чому? — пожвавішав Косецький.
— Власне, почастувати, мабуть, можна… але… — несміливо пробурмотів Японець.
— Але потрібна деяка спритність рук і так далі, — закінчив Янкель, дивлячись у стелю.
— Ах, он воно що! — Косецький зрозумів. — А де ж це?
— Що?
— Обід.
— Обід на кухні!
I нараз усі пожвавішали. Обступили щільною стіною Косецького і навперебій розкрили йому свої плани.
— Зрозумійте, лишаються обіди… Марта їх держить у духовій… Сьогодні багато лишилося. Спальня сита буде, і ви трохи під'їсте. Все одно до завтра прокисне… А ми раз-два, тільки ви біля дверей постійте, постережіть…
Косецький слухав, боязливо всміхаючись, потім зареготав і ляснув по плечу Громоносцева.