Зате копати було легко. Просто руками смикали хлопці мокре бадилля, і воно покірно вилазило разом з цілим гніздом картоплі.
Працювали мовчки, зрідка тихо перекликаючись, щоб не загубити один одного, і нарешті, коли наволочки надулися так, що вже не могли вмістити більше жодної картоплини, хлопці виповзли на дорогу. Але тут, подивившись один на одного, вони не на жарт злякалися. Чистенькі білі сорочки стали сірі від глини.
— Здорово обробилися, — сумно промовив Янкель, але Япончик тільки люто зиркнув на нього й дав знак рушати назад.
Підходили до дачі.
— Хоча б не засипатися! Повз Вітині вікна треба йти, — попередив Янкель, але Японець і тут лишився безтурботний.
— Пусте. Він сліпий. Не помітить.
Хлопці благополучно дійшли до веранди, коли раптом у дверях показався Вікмиксор.
Обидва редактори шмигнули під веранду і причаїлися. Кроки наближалися.
— Не помітив, — тремтячи, заспокоїв себе Японець і раптом зіщулився.
— Єонін! Вилазь негайно! — пролунав окрик згори.
Обидва мовчали.
— Єонін! Ну, швидше!.. Кому я кажу!
— Вилазь, Япончик, — занепокоївся Янкель. — Запоролися, вилазь.
Кволе тільце Япончика показалося на світло, і, винувато блимаючи очима, він став перед Вікмиксором.
— А картопля де? — грізно спитав завідуючий.
— Яка картопля?
— Діставай картоплю, шельма! — гнівно заревів Вікмиксор.
Усе це від слова до слова чув Янкель, і, тремтячи всім тілом, він почав квапливо відсипати картоплю з наволочки; в голові у нього тим часом мелькали думки, щодалі страшніші.
«Засипалися… Ганьба… В лавру одішлють… Прощай, Стрельна… Прощай, Шкіда… і прощай… прощай, газета «Дзеркало»!..»
— Діставай картоплю! — гриміло нагорі.
Потім Янкель почув незвично тихий голос Япончика:
— Зараз, Вікторе Миколайовичу. — І сам Єонін показався перед щілиною.
Янкель мовчки сунув йому в руки наполовину опорожнену наволочку, і той поліз назад.
Нагорі завовтузились, і дві пари ніг, дрібно стукаючи по підлозі веранди, зникли.
Янкель обережно виліз і огледівся. Такому брудному іти в школу не можна. Треба вимитись і випрати сорочку. Тремтячи від холоду, він побіг до ставка, скинув білизну й заходився прати її, потім ретельно викрутив і надів. Од мокрої сорочки стало ще холодніше. Зуби дрібно цокотіли. Янкель побігав, щоб зігрітись і обсушити білизну на тілі, потім, намагаючись вдавати безтурботного, насвистуючи пішов до дачі.
Біля дверей його зустріли хлопці і запобігливо понасовували в руки жолудів.
— Скажи, що жолуді збирав. Вітя шукав тебе.
Однак жолуді були непотрібні. Тільки-но він прийшов у їдальню, на нього наскочили вихователі.
— Черних, негайно в спальню.
— Чого?
— Іди, не балакай.
У спальні сидів Вікмиксор. Побачивши Янкеля, він насупився.
— Роздягайся і лягай.
Янкель не зрозумів, чого він повинен лягати, але зрозумів, що заперечення не допоможуть.
— Де наволочка?
— Зараз принесу, Вікторе Миколайовичу.
Разом з картоплею з'явилася на світ і брудна, заяложена наволочка.
Потім редакторів роздягнули, просто забрали штани, примусивши їх таким чином лежати в ліжках під домашнім арештом.
Влітку це було дуже тяжке покарання, але тепер надворі вже снувала осінь, і покарання вплинуло мало.
Багато передумали Японець та Янкель, лежачи в ліжках. Вдень до них забігали, сповіщали останні новини:
— Вас у лавру одсилають!
— Вікмиксор оформляє супроводжуючі документи!
Новини були сумні, далі нікуди, і хлопці зажурилися.
Потім поступово звикли до думки, що їх виженуть із Шкіди. Горе вже видавалося звичним, і злочинці перестали вважати себе шкідцями.
На третій чи четвертий день чекання Янкель запропонував:
— Давай випустимо прощальний номер «Дзеркала».
Японець погодився.
Нелегко було робити останню газету.
Японець написав смішний фейлетон під назвою «Гроза городів». Читаючи, обидва сміялися з нещасливих пригод двох бандитів, а коли прочитали, задумалися. Сумно стало.
Фейлетон пустили головним матеріалом номера. Це було на часі.
Питання про те, чи переводити Янкеля та Японця, було злободенне і спірне. На педагогічній раді думки поділилися. Одні наполягали, щоб перевести хлопців до лаври, інші були за те, щоб їх залишити.
Янкель прикрасив фейлетон карикатурами, потім написав сумний ліричний вірш — опис осені. Приніс вірш і Костя Фінкельштейи — Кобчик, поет, який з'явився в Шкіді недавно, але вже став знаменитий.