Золотушний камчадал Соколов, якого прозвали П'єр, закінчивши читання, підходить до шахістів і починає приставати до Горобця.
— Йди геть, — каже Горобець.
— Не піду, — відповідає П'єр.
— В зуби дам.
— Дай.
Але щуплий Горобець не дає в зуби, а поринає в обдумування ходу.
П'єру стає нудно, він сідає за парту й, пристукуючи дошкою, починає співати:
В цей час у класі появляється Вікмиксор. Усі схоплюються. Картярі крадькома підбирають карти, що розсипалися по підлозі, а Янкель, який не встиг сховати цигарку, тушить її носком чобота.
Разом з Вікмиксором до класу ввійшов здоровенний хлопець, одягнений у вузький, з золотими ґудзиками мундирчик… Мундир у хлопця маленький, а сам хлопець великий, тому рукави ледве доходять йому до ліктя, а на животі немає золотого ґудзика і зяє проріха.
— Новий вихованець, — каже Вікмиксор. — Мстислав Офенбах… Хлопчик розвинений і дужий. Кривдити не будете… Правда, хлопчику?
— У-гу, — мугикає Офенбах густим басом, аж не віриться, що голос цей належить йому, а не тридцятирічному чоловікові.
— Хлопчик, — насмішкувато шепоче хтось, — нічого собі хлопчик. Мабуть, дужчий за Цигана…
Вікмиксор виходить, і всі обступають новачка.
— За що пригнали? — цікавиться Япончик.
— Буянив… дома, — басом відповідає Офенбах. — Мене мільтони вели, а то я не пішов би.
Він усміхається. Усмішка в нього дитяча, вона зовсім не пасує до мужнього, грубого обличчя… Всі чомусь одразу вирішують, що Офенбах хоч і дужий, але не злий.
— Скільки тобі років? — питає Циган, уже відчуваючи в новачку конкурента по силі.
— Чотирнадцять, — каже Офенбах. — Сьогодні саме іменинник… Це матінка мені подаруночок зробила, що пригнала сюди.
Він оглядає сірі стіни класу і сумно посміхається.
— Нічого, — каже Японець. — Подаруночок не такий уже й поганий… Зживемося.
— Невже тобі чотирнадцять років? — задумливо питає Янкель… — Чотирнадцять років, а вигляд гужбанський — наче який приволзький купець.
— І правда, — каже Горобець. — Купець…
— Купець, — підхоплює Окраєць.
— Купець, — усміхається Офенбах, не відаючи, що дістав це прізвисько навічно.
— А що це в тебе за полукаптанчик? — запитує Янкель, вказуючи на мундир.
— Це — кадетська форма, — відповідає Купець. — Я ж до революції в кадетському вчився. В Петергофському, потім в Орловському.
— Ого! — вигукує Янкель. — Отже, благородного походження?
— Так, — відповідає Купець, але без будь-якої гордості, — благородного… Батько мій офіцер, барон остзейський… Моє повне прізвище — Вольф фон Офенбах.
— Барон?!. — гигоче Янкель. — Здорово!..
— Та тільки життя моє не краще ніж ваше, — каже Купець, — я теж з дитинства дома не живу.
— Гаразд, — мовив Япончик. — Барон то барон, нас це не стосується. У нас — рівноправність.
Потім усі вмощуються до груби.
Купець сідає, як індіянський вождь, посередині на ламаний табурет.
Він відчуває, як усі дивляться на нього, самовдоволено всміхається і мружить й без того вузькі очі.
— Виходить, ти того… кадет? — питає Янкель.
— Кадет, — відповідає Купець і, посміхаючись, додає: — Колишній.
Кілька хвилин триває мовчання. Потім Мамочка топким, писклявим голосом запитує:
— Адже у вас там все князі та барони навчалися… Так?
— Фактично, — басом озивається Купець, — усі дворянського звання. Не нижче.
— Он як, — каже Горобець. — Князів, значить, бачив. За ручку, може, здоровкався.
— І не тільки князів. Я й самого Миколу бачив.
— Миколу? — вигукує Окраєць. — Царя!
— Навіть дуже просто. Він до нас у корпус приїжджав, а потім я його часто бачив, коли в двірцевій церкві в олтарі прислужував. Ех, жисть тоді була — малина-ягідка!..
Купець зітхає:
— Проскурками харчувався!
— Проскурками?
— Авжеж, проскурками, — мовить Купець. — Смачні проскурки були в двірцевій церкві, чудові проскурки. Напхаєш, було, їх штук двадцять за пазуху, а потім з товаришами лопаєш. З маслом їли. Смачно.
Він мрійливо проводить рукою по лобі і знову зітхає:
— Тільки засипався дуже неприємно!
— Розкажи, — просить Японець.
— Розкажи, розкажи! — підхоплюють хлопці.
І Купець починає:
— Звичайно я, значить, у корпус тягав проскурки, — там їх і їли… А то поласився, прихопив масельця, думаю — в олтарі, десь у ризниці поснідаю. Ну от… На амвоні службу правлять, диякон «Спаси, господи, люди…» заспівує, а я складаний ножичок вийняв і проскурочки розрізую. Нарізав штук п'ять, маслом намазав, склеїв, хотів за пазуху класти, а тут, значить, батюшка, отець Веніамін, входить, хай йому трясця… Ну, я, звісно, всі проскурки на таріль і очі в стелю. А він мене на двірцеву кухню по окріп для причастя посилає. Приходжу я звідти з окропом — немає проскурок, забрали вже. Здрейфив я здорово. Усе сидів у ризниці і тремтів. А потім батя входить. У руках проскурка. Рука тремтить, як холодець. «Це що таке? — питає. — Га?» Ну, безумовно, мене в шию вигнали, і в корпусі, у карцері, дві доби пропрів. Виявляється, батя Миколі, самодержцю всеросійському, подавав проскурку, а половинка відклеїлась — і на підлогу… Конфузу, кажуть, було… Потіха!