Хлопці регочуть. У цей час деренчить дзвоник.
— Спати хряємте, — каже Горобець.
— Що це? — дивується Купець. — Так рано спати?
— Так, — відповідає Японець. — У нас закони суворі. Хоч не суворіші, звичайно, за кадетські, а все-таки…
У спальні згадують, що Купець не одержав від кастелянші постільну білизну. Кастелянша працює до шостої години, і пізніше білизну вже не одержиш.
— Дрібниці, — каже Японець. — Зберемо з усіх потроху… Виспиться.
Ліжок порожніх багато, збирають постіль: хто подушку, хто ковдру, хто простирадло дає. З подушок роблять матрац, і постіль у Купця виходить не гірша, ніж у інших.
Купець укладається, загортається в сіру ковдру й басить:
— На добраніч, бра!
Потім засипає, хропе, як кабан, і не чує приглушених розмов, які тривають за північ…
Уранці черговий проходить по спальні, дзвонить в сріблистий дзвоник. Вихованці схоплюються, швидко вдягаються і біжать в умивальню. Коли вся спальня вже на ногах, всі ліжка прибрані, ковдри складені вчетверо і лежать на подушках, черговий помічає, що новий вихованець четвертого відділення спить.
Черговий — першокласник Козлов, маленький, гугнявий, — біжить до офенбахівського ліжка й дзвонить над самим вухом Купця. Той прокидається, схоплюється і здивовано дивиться в обличчя чергового.
— Ти чого, сволото?
— Вставай, пора… Усі вже встали, чай ідуть пити.
Купець бридко лається, знову залазить під ковдру й повертається спиною до Козлова.
— Та вставай же! — тягне Козел.
Йому влетить, він дістане запис у «Літопис», якщо розбудить не всіх вихованців.
— Вставай, ти… — гугнявить він.
Купець раптом схоплюється, скидає з себе ковдру і з розмаху б'є Козла по щоці. Козел верещить, хапається за щоку і, вибігаючи з спальні, кричить:
— Накочу! Будеш битися, сволото!
Але скаржитися Козел не йде — фіскалів у Шкіді не люблять.
За хвилину Козел повертається в спальню з Японцем, якого він покликав для впливу на Купця.
— Гей, барон, вставай! — каже Японець, смикаючи Купця за плече.
Купець висовує голову з-під ковдри.
— Ідіть ви знаєте куди, а то…
Але він уже прокинувся.
— Чого будите? — похмуро басить він. — Котра година?
— Восьма, початок дев'ятої, — відповідає Японець.
— Чорт, — тягне Купець, але вже добродушно. — Раненько ж вас піднімають. У нас в корпусі й то о пів на дев'яту взимку будили.
— Гаразд, — каже Японець, — вставай.
— А я одного разу дядька побив, — згадує Купець. — Кузьмичем звали. Вже зорю програли, а я сплю… Він мене будить. А я йому раз — у вухо…
Купець мрійливо всміхається і висовує з-під ковдри ноги.
— Ходімо вмиватися, — каже Японець, коли Купець, напнувши мундирчик, застібає золоті ґудзики, які ще лишилися на ньому.
В умивальні домиваються тільки двоє. Костець стоїть біля вікна й відмічає в зошиті тих, хто умився.
— Як прізвище? — питає він у Купця, потім додає: — Зніми куртку.
Купець неохоче знімає мундир і неохоче, ліниво обполіскує обличчя й шию.
Халдей для першого разу поблажливо оглядає, як він умився, і ставить у зошиті позначку.
— Ну, хлопці, — каже після чаю товаришам Японець. — Барон наш — здоровило… Держимордою буде, хоч і добродушний.
А добродушність Купця з'ясовується того ж дня.
Купець іде в гардеробну одержувати білизну. Там він знімає з себе кадетський мундир і обтріпані штани кльош і одягається в казенне — полотняні штани й сорочку.
Кастелянша Лимкор (Лимонна корочка), або Амвон (Американська вонючка), — стара діва, яка любить інколи від нудоти порозмовляти з вихованцями, — розпитує Купця про його життя.
— Тварин любиш? — питає вона, бо сама пристрасно любить собак і котів.