ДЕРЕВ'ЯНЕ КЛІШЕ
Г. Черних і Л. Пантелєєв винайшли новий легкий спосіб виготовлення з дерева кліше для постійних заголовків і віньєток. Спосіб простий і доступний для кожного. Треба взяти гладеньку дерев'яну дощечку, на ній ножем вирізати потрібну фігурку, потім її змазують чорнилом і друкують. Нові кліше з успіхом застосовуються для заголовків у видавництві «Комар» і для оголошень у нашому журналі.
Кількість журналів з шести підскочила до дев'яти, але епідемія журналістики ще не закінчилася, вона тільки починалася.
З четвертого відділення пошесть уже просочилась у третє. Слідом за старшими потяглися й молодші. Устинович почав видавати перший великий журнал третього відділення — «Ведмедик». Гарячка охопила й інших його однокласників. Незабаром третє відділення мало цілий ряд журналів, серед яких особливо вирізнялися «Зірка», «Червона зоря», «Туман» і «Вісник».
Настала черга другого відділення. Епідемія поширювалася. Малюкам сподобалася вигадка старших, і незабаром весь другий клас невтомних бешкетників та забіяк почав виготовляти журнали. До довгого списку органів, які вже виходили, додався ряд нових назв: «Маяк», «Червоний школяр», «Літопис». Коли про це дізнались у четвертому відділенні, хтось пожартував:
— Тепер не вистачає тільки, щоб ще й у першому відділенні взялися за журнали.
Жарт виявився пророчим. За кілька днів маленький Кузя приніс старшим показати свій журнал «Гриб» і розповів, що в них уже видаються журнали «Сонечко», «Мухомор», «Червоний прапор».
На додаток до всього педрада прийняла постанову про видання в кожному класі одного офіційного класного журналу — щоденника.
Республіка Шкід усе робила стихійно, нервово, поривчасто. Запоєм бешкетували, запоєм вчились і так само, запоєм, узялися видавати журнали.
Спочатку все йшло добре. Вихователі були задоволені.
Не шуміли після закінчення уроків вихованці, ніхто не бігав по залу, ніхто по катався на дверях і на поручнях, не бився і не бешкетував.
Продзвенить дзвоник, але ніхто не схоплюється з парт, тільки кришки грюкають і тремтять порізані чорні дошки.
Учні сидять скромно, розмовляють пошепки.
У класі тихо. Тільки пера поскрипують та шелестять паперові аркуші.
Десятки голів схилилися над партами. Творять і друкують, малюють і пишуть.
Це готуються журнали.
Пошесть заповзла в усі куточки.
Журналів стало так багато, що не знаходиться вже читачів на них. Усі пишуть — читати ніколи. Але кожному хотілося, щоб його журнал читали. Кожен намагається зробити свій журнал яскравішим, привабливішим. Для цього потрібен не тільки талант, але й час. А часу не вистачає, тому видавнича діяльність не припиняється і на уроках.
Дзвонить дзвоник. У четвертий клас входить Сашкець, але його не помічають. Сашкець розгніваний. Він не любить, коли його предмет — історію — не вчать.
— Клас, встати! — гримить голос дяді Саші.
Клас, грюкаючи кришками парт, піднімається. Обличчя у хлопців такі, ніби їх щойно розбудили.
— Клас, сідай! Прибрати з столів папір та все інше, що зайве і не мас відношення до предмета.
Сашкець сідає за стіл, розкладає книжки, потім підводить голову і, провівши рукою по голові над лобом, де вже намічається лисина, допитливо оглядає застиглі постаті учнів.