— Не можемо, — скрививши обличчя, промовив Японець. — У нас ноги болять.
Хворі шкідці за наказом Вікмиксора звільнялися від гімнастики.
— Покажіть, — сказав Костець.
Японець, кульгаючи, підійшов до вихователя і підняв босу ногу. Нога на п'яті пожовтіла, напухла, і в самому центрі утворилося огидне на вигляд нагноєння.
— Нарив в останній стадії, — стогнучи пояснив Японець. — До вбиральні ледве ходжу, не те що на гімнастику.
— Гаразд, лишайся, — сказав Костець. — А ти? — звернувся він до Янкеля.
Янкель мало не рачки підповз до халдея.
— Сил немає, — прохрипів він. — Замучила, чортова гадина.
Він закачав штани. На коліні й далі до стегна тягнувся страшний, червоний з синюватими прожилками шрам.
— Де це тобі так попало? — скривившись, запитав Костець.
— Дрова пиляв, — відповів Янкель. — Пилкою. Ходити не можу, дядю Костю, тим більше вправи робити.
— Лишайся, — погодився Костець і вийшов з класу.
Коли він вийшов, Янкель, щільно зачинивши за ним двері, сказав:
— Ну, брат, а тепер, мабуть, можна й вилікуватися.
Кажучи це, він підійшов до своєї парти, закачав штани і, послинивши долоню, одним рухом руки змив страшну рану.
Те саме зробив і Японець.
Зцілившись, обидва сіли за парти. Японець вийняв книгу, а Янкель — початий журнал.
Цей спосіб ухиляння від гімнастики вигадав Янкель; він же, маючи здібності малювальника, художньо розмальовував за невелику плату виразки, рани, пухлини та інше.
Костець вірив, що ці хвороби — справжні. І зараз, коли вихователь піднімався нагору в гімнастичний зал, його душа під грубою казарменою оболонкою халдея була сповнена співчуття до нещасних мучеників.
А в гімнастичному залі вже зібралися хлопці. Коли ввійшов Костець, вони вищали, вовтузились і тинялися без діла по великому залу.
— У шеренгу ши-куйсь! — закричав Костець.
Хлопці заворушились, як мурахи, і зрештою вишикувались по ранжиру в пряму лінію.
Першим з правого флангу стояв Купець, за ним Циган, Джапарідзе й Пантелєєв. За Пантелєєвим звичайно ставав Янкель, тепер же місце лишалося вільне, і Костець скомандував:
— Зімкнись!
Шеренга зімкнулася.
— Рівняння на… пра-во!
Всі голови, за винятком голови Горобця, повернулися праворуч, а Горобець задумався й не почув команди.
— Воробйов, вийди з строю! — наказав Костолмед.
Горобець вийшов.
— Маєш запис у «Літопис», — повідомив Костець і додав: — Стань на місце.
Добившись, щоб шеренга вишикувалась в ідеально пряму лінію, Костець повернув її праворуч.
Третьокласник Безсовестін, який добре грав на роялі і завдяки цьому погано вчився, сів до піаніно.
— Кроком руш! — скомандував Костець.
Безсовестін заграв старовинний марш «Альте камераден», і під звуки маршу три десятки босих ніг заходили вздовж стіп залу.
Йшли один за одним. Попереду виступав Купець: він ішов найкраще, мав виправку, вироблену ще в корпусі. Не встигаючи з інших предметів, Купець пристрасно любив гімнастику.
Всі інші йшли не так браво, тільки Пантелєєв, Дзе і Циган наслідували Купця, хоч і не зовсім вдало. Зате Горобець, який дістав запис у «Літопис», бешкетував. Він ішов не в ногу, розтягував інтервали і, опинившися за спиною Костеця, показував йому дулю або язик.
— Лівою, лівою, — командував Костець, відстукуючи такт полірованою паличкою. — Лівою, лівою. Раз, два, раз, два…
Осіннє сонце тьмяно відбивалося в паркетних квадратах і білими плямами бігало по фарбованих під мармур стінах…
— На-а гімнастику… виходь!
Купець, дійшовши до середини стіни, круто повернув ліворуч.
Біля протилежної стіни шеренга розійшлася через одного в різні боки й зійшлася вже парами, а потім четвірками.
— Стій! Відділення, розім-кнись!
Відділення розімкнулося.
Хлопці стали на квадратах паркету, як фігури на шахівниці.
— Вільно!
Купець виставив ногу вперед, руки заклав за спину. Всі інші стали як попало. Більшість почали підтягувати штани, що опустилися під час маршування, поправляти паски, сякатись і кашляти.
— Струнко! Першу вправу! По-чи-иай!
Безсовестін заграв вальс.
Під такт костецівської палички хлопці заходилися викопувати сокольські вправи, потім мюллерівські вправи, потім шведську гімнастику.
— Їсти хотця, — сказав Японець, згорнувши книгу.
Янкель перевів погляд з коня, якого він малював, на Японця і відповів:
— Так-с, пожерти б не завадило.
— У тебе немає?
Янкель махнув рукою.