Кальмот, вилізши з ногами на парту, бубонить:
— Кальмот віндівот віпдівамиампот, захотів відпівел віндівампамиел, хлібця віпдівібця віндївампампібця.
В кутку Пап і Пантелєєв.
— Бий!
— Сім… Дама… Казна!
— Дівки!
— Давай!
Ріжуться в очко. Ніхто не слухає Ассі. Нудота…
Голос Ассі як із могили:
— «Бідна Ліза»… Смаки панівного класу… Доба…
Голос Ассі заїкуватий і глухий.
Нудота!..
Купець обхопив руками Жуйного адмірала.
— Замісити колобок?
Долоня проїжджає по трикутній голові Адмірала, куйовдить і без того скуйовджене волосся… Нудно!..
— «Бідна Ліза». Початок дев'ятнадцятого століття. «Пантеон словесності»… «Бідна Ліза»…
— Горобець віидівець віидівампампець, дурак віидівак иіндінампампак…
— Бий!
— Картинка… Лафа!
— Ну?
— Очко!..
— Давай!
— Замісити колобок?
Нудота, сум.
І раптом голос Джапарідзе:
— Придумав! Ура!
На підлогу впала пікова десятка, долоня Офенбаха застигла в центрі адміральського трикутника. І голос Ассі стає гучний і чутний:
— З тисяча сімсот сімдесят четвертого року Микола Михайлович Карамзін почав видавати «Московський журнал», у якому вміщував свої «Листи російського мандрівника». З тисяча сімсот дев'яносто п'ятого року Микола Михайлович…
— Ідея! — знову закричав Джапарідзе.
Тридцять очей повернулися в його сторону.
— Що?
— Яка?
— Ану, не тягни! Кажи!
Джапарідзе ставить питання руба:
— Нудно?
Півтора десятка горлянок:
— Нудно.
Бородавчастий палець Джапарідзе піднімається вгору.
— Лотерея-алегрі.
І знову голос Ассі тоне в могилі.
— З тисяча вісімсот третього рок-ку… Держави Росій-ської-ї… Імператорський історіограф-раф…
Клас — наче розворушений мурашник. Сумна пісня Японця переходить на шалений темп:
Клас сказився. Нудоти немає — яка там нудота, коли в кожній голові вирує думка:
— Лотерея-алегрі!
Геть нудоту! Не треба карт, колобків і фальшивого тенора Япончика!
— Дайош лотерею-алегрі!
У двері класу просовується рука з дзвоником. Рука робить рівні рухи вгору-вниз, вгору-вниз, дзвоник дзеленькає некрасивим, але приємним для слуху дзвоном.
Ассі закриває томик історії словесності Солодовникова, голова його ще глибше втягується в плечі, руки тонуть у набухлих кишенях, і Ассі — непомітно в загальному гаморі — виходить з класу.
І відразу ж біля парти Джапарідзе опиняються Янкель, Пантелєєв та Японець.
— Дайош?
— Дайош!
Генеральна рада засідає:
— Ти, я, він і він… Компанія. Добре?
— Добре.
Лотерея-алегрі. Чотири! І не додумався ніхто!
— Чудово.
— Лафа!
— Симпатично.
— А речі?
— Які? Ах, справді… Наберемо хто що може…
Янкель:
— Я у відпустку піду, принесу силу-силенну.
— І я, — каже Пантелєєв.
Японець, захоплений ідеєю, наважується на подвиг, на жертву.
— Все. Паперу сто двадцять аркушів, олівці… Все для лотереї-алегрі.
Джапарідзе — автор ідеї — кусає губи… Він у п'ятому розряді й у відпустку йти не може.
— Я дам, що зможу, — каже він.
Завтра субота — відпустка. Сьогодні день найнудніший з усього тижня, але нудоти немає — клас захоплений ідеєю, яка може на довгий час заповнити години дозвілля Уліганії. І Джапарідзе, гордовито походжаючи по класу, піднімаючи вгору товстий бородавчастий палець, каже:
— Я!
Рік має триста шістдесят п'ять днів, п'ятдесят два тижні.
Кожного дня, кожного тижня у Шкіді дзвонять дзвоники. Вони дзвонять уранці — будять республіку, дзвонять до чаю, на уроки, на сон… Але найкращий дзвоник, найприємніший для вуха шкідця, — це дзвоник у суботу, коли закінчуються уроки. Крім кінця уроків, він оголошує відпустку.