Один з Купців. Богу винуваті, Антоне Антоновичу. Лихий попутав. І закаємось надалі скаржитись. Вже яке хоч задоволення, не гнівайся тільки!
Городничий. Не гнівайся! Ось ти тепер валяєшся в ногах у мене. А чому? — тому, що моє зверху; а якби хоч трошки на твоєму боці, то ти б мене, каналія, втоптав у самісіньке багно, та ще б і колодою зверху придушив.
Купці (кланяючись у ноги). Не занапасти, Антоне Антоновичу!
Городничий. «Не занапасти!» Тепер: «не занапасти!» а перше як? Я б вас… (Махнувши рукою). Ну, та бог простить! годі! Я не пам’ятозлобний; тільки тепер, дивись, бережи вуха! Я віддаю дочку не за якого-небудь простого дворянина: щоб поздоровлення було… розумієш? не те, щоб відкараскатись яким-небудь баличком чи головою цукру… Ну, йди з богом! (Купці виходять).
Ява ІІІ
Ті самі, Амос Федорович, Артемій Филипович, потім Растаковський.
Амос Федорович (ще на дверях). Чи вірити чуткам, Антоне Антоновичу? до вас прибилось надзвичайне щастя?
Артемій Филипович. Маю честь привітати з надзвичайним щастям! Я сердечно зрадів, коли почув. (Підходить до ручки Анни Андріївни). Анно Андріївно! (Підходячи до ручки Марії Антонівни). Маріє Антонівно!
Растаковський (входить). Антона Антоновича вітаю! Хай продовжить бог життя ваше і нового подружжя, і дасть вам нащадків численних, онучат і правнучат! Анно Андріївно! (Підходить до ручки Анни Андріївни). Маріє Антонівно! (Підходить до ручки Марії Антонівни).
Ява IV
Ті самі. Коробкін із жінкою. Люлюков.
Коробкін. Маю честь привітати Антона Антоновича! Анно Андріївно! (Підходить до ручки Анни Андріївни). Маріє Антонівно! (Підходить до її ручки).
Жінка Коробкіна. Сердечно вітаю вас, Анно Андріївно, з новим щастям.
Люлюков. Маю честь привітати, Анно Андріївно! (Підходить до ручки і потім, обернувшись до глядачів, клацає язиком з виглядом молодецтва). Маріє Антонівно! Маю честь привітати! (Підходить до її ручки і звертається до глядачів з тим самим молодецтвом).
Ява V
Дуже багато гостей у сюртуках і фраках, підходять спочатку до ручки Анни Андріївни, кажучи: «Анно Андріївно!», потім до Марії Антонівни, кажучи: «Маріє Антонівно!». Бобчинський і Добчинський проштовхуються.
Бобчинський. Маю честь привітати!
Добчинський. Антоне Антоновичу, маю честь привітати.
Бобчинський. З щасливою пригодою!
Добчинський. Анно Андріївно!
Бобчинський. Анно Андріївно! (Обидва підходять в один час і стукаються лобами).
Добчинський. Маріє Антонівно! (Підходить до ручки). Честь маю привітати. Ви будете у великому, великому щасті, в золотій сукні ходити й делікатні всякі супи їсти, дуже втішно будете проводити час.
Бобчинський (перебиваючи). Маріє Антонівно, маю честь привітати! Дай боже вам усякого багатства, червінців і синка отакого маленького, отакого (показує рукою), щоб можна було на долоньку посадовити, егеж! Усе буде хлопчина кричати: уа! уа! уа!
Ява VI
Ще кілька гостей, що підходять до ручок. Лука Лукич із жінкою.
Лука Лукич. Маю честь…
Жінка Луки Лукича (біжить вперед). Вітаю вас, Анно Андріївно! (Цілуються). А я ж то так зраділа. Кажуть мені: «Анна Андріївна видає дочку». — «Ах, боже мій!» думаю собі, і так зраділа, що кажу чоловікові: «Слухай, Луканчику: от яке щастя Анні Андріївні!» «Ну», думаю собі, «хвалити бога!» І кажу йому: «Я так захоплена, що горю від нетерпіння виявити особисто Анні Андріївні…» «Ах, боже мій!» думаю собі: «Анна Андріївна саме сподівалася доброї партії для своєї дочки, а ось тепер така доля: саме так сталось, як вона хотіла», і так, справді, зраділа, що не могла говорити. Плачу, плачу, от просто ридаю. Лука Лукич каже: «Чого ти, Настенько, ридаєш?» — «Луканчику», кажу, «я й сама не знаю, сльози так ото рікою й ллються».
Городничий. Дуже прошу сідати, панове! Гей, Мишко! принеси сюди більше стільців! (Гості сідають).