Ява VII
Ті самі, дільничний пристав і квартальний.
Дільничний пристав. Маю честь привітати вас, ваше високоблагородіє, і побажати благоденства на многая літа!
Городничий. Спасибі, спасибі! Прошу сідати, панове! (Гості сідають).
Амос Федорович. Але скажіть, будь ласка, Антоне Антоновичу, яким чином усе це почалось, поступінний хід усієї справи.
Городничий. Хід справи надзвичайний: зволив сам особисто освідчитись.
Анна Андріївна. Дуже шанобливим і якнайделікатнішим способом. Все надзвичайно гарно говорив. Каже: «Я, Анно Андріївно, з самої тільки пошани до ваших гідностей». І така прекрасна, вихована людина, найблагородніших звичаїв! — «Мені, чи вірите, Анно Андріївно, мені життя — копійка; я тільки тому, що шаную ваші незвичайні гідності».
Марія Антонівна. Ой, мамуню! та це він мені казав.
Анна Андріївна. Облиш, ти нічого не знаєш, і не в своє діло не втручайся. — «Я, Анно Андріївно, дивуюсь». Такими хвальними розсипався словами… І коли я хотіла сказати: «Ми ніяк не сміємо сподіватись такої честі», він раптом упав на коліна і таким найблагороднішим чином: «Анно Андріївно! не зробіть мене найнещаснішим! погодьтесь відповідати на мої почуття, або я смертю скінчу життя своє».
Марія Антонівна. Але ж, мамуню, він про мене це говорив.
Анна Андріївна. Ну, звісно… і про тебе було, я нічого цього не заперечую.
Городничий. І так аж налякав: казав, що застрелиться. «Застрелюсь, застрелюсь!» каже.
Багато хто з гостей. Скажіть, будь ласка!
Амос Федорович. Отака штука!
Лука Лукич. От справді, доля вже до цього вела.
Артемій Филипович. Не доля, батечку, доля — індичка: заслуги привели до того. (Набік). Отакій свині лізе завжди в рот щастя!
Амос Федорович. Я, хай так, Антоне Антоновичу, продам вам того песика, якого торгували.
Городничий. Ні, мені тепер не до песиків.
Амос Федорович. Ну, не хочете, на іншому собаці зійдемось.
Дружина Коробкіна. Ах, як, Анно Андріївно, я рада вашому щастю! ви не можете собі уявити.
Коробкін. Де ж тепер, дозвольте дізнатися, перебуває іменитий гість? Я чув, що він поїхав чогось.
Городничий. Так, він поїхав на один день у вельми важливій справі.
Анна Андріївна. До свого дядька, щоб попросити благословення.
Городничий. Попросити благословення; але завтра ж… (Чхає, привітання зливаються в суцільний шум). Вельми дякую! Але завтра ж і назад… (Чхає; привітальний шум; чутніше за інші голоси):
Голос Дільничного пристава. На здоров’я, ваше високоблагородіє!
Голос Бобчинського. Сто років і міх червінців!
Голос Добчинського. Продовж, боже, на сорок-сороків!
Голос Артемія Филиповича. Щоб ти пропав!
Жінка Коробкіна. Щоб тебе чорт узяв!
Городничий. Найщиріше дякую! І вам того ж бажаю.
Анна Андріївна. Ми тепер у Петербурзі маємо намір жити. А тут, скажу вам, таке повітря… сільське вже занадто!.. признаюсь, велика неприємність… От і чоловік мій… він там дістане генеральський чин.
Городничий. А так, скажу вам, панове, я, чорт забери, дуже хочу бути генералом.
Лука Лукич. І дай боже стати!
Растаковський. Від людини неможливо, а від бога все можливо.
Амос Федорович. Великому кораблеві — велика й плавба.
Артемій Филипович. Які заслуги, така й шана.
Амос Федорович (набік). Ще й справді зробиться генералом! От уже кому личить генеральство, як корові сідло! Ну, брат, ні, до цього ще довга пісня. Тут і кращі за тебе є, а досі ще не генерали.
Артемій Филипович (набік). Ото, чорт забери, вже й у генерали лізе! Чого доброго, може, й буде генералом. Адже в нього поважності, лихий не взяв би його, доволі. (Звертаючись до нього). Тоді, Антоне Антоновичу, і нас не забудьте.
Амос Федорович. І коли що станеться, наприклад, яка-небудь потреба у справах, не залишіть без заступництва!
Коробкін. Наступного року повезу синка до столиці на користь державі, то, зробіть ласку, виявіть йому вашу протекцію, місце батька заступіть сирітці.
Городничий. Я готовий із свого боку, готовий старатися.