Перемога під Гусаковом швидко стала відомою всім повстанцям. Настрій піднявся. Дано наказ захопити один з куткових будинків (горілчаний склад) і таким способом поставити в дуже трудне тактичне становище німців.
Шевченко хвилювався. Він говорив, що коли повстанці візьмуть штурмом німецький район, то не буде сили зупинити їх, щоб не перебили захоплених оборонців; так озвіріли люди від довгої боротьби за місто.
Атака на горілчаний склад була піддержана бомбометами і мінометами. В тойже час Б. уперто бив по ремісничій школі.
По завзятім штурмі повстанці таки захопили горілчаний склад. Дивно, що, не зважаючи на все, вони не перебили полонених німців, а припровадили їх до штабу.
Перелякані «камради» не знали, що з ними буде. До них вийшов Шевченко і, звернувшись на добрій німецькій мові, підбадьорив їх, ґарантуючи від обид і смерти. «Камради», дуже здивовані, що їх ніхто не ріже, а ще більше, що поміж повстанцями є люди, які так добре говорять по німецьки, кивали головами, усміхалися.
В ту хвилину на мурах ремісничої школи показався білий прапор; ще за хвилину і такий же прапор повівав над комерційкою школою. Зупинився клекіт гармат і цокотання кулеметів. Полонені низше похилили голови. А в місті і коло міста розлягалося радісне «слава» переможців.
До повстанчого штабу прибула делєґація. Вона мала уповноваження від солдатської ради. 3 інформацій виявилося, що німці, побачивши своє безнадійне становище, зорґанізували свою раду, яка взяла на себе переговори з повстанцями. Здається, то був перший «совдеп» у великій німецькій армії.
Умови для німців були тяжкі. Коли в попередних переговорах від німців вимагалося тільки невтручування в українські справи, то тепер справа виглядала зовсім инакше. Дядьки почували себе переможцями; були свідомі, що німці не прийняли попередних умовин і тому вина за жертви, понесені в останній день, була на них; дядьки були свідомі, що німецька команда не додержала договору і почала втручуватися до справ, які до неї не належали. Отож і засвоїли собі відповідний тон.
— Не погодилися тоді (на передодні), то тепер мусите погодитись. Тепер ви наші полонені й нема чого довго теревені розводити. Будемо поступати з вами по закону так, як ви з нашими поступаєте в Німеччині; будете нам буряки сапати та на цукроварнях працювати. Досить даром хліб наш марнувати, — так формулували свої вимоги дядьки.
Перед німцями було два шляхи, або загинути всім до одного в нерівній боротьбі, або віддатися на ласку переможців. І німці вибрали друге. Вони віддали свою долю в руки селян, яких так недавно помагали катувати. «Русскіе офіцери» ніколи не посміли б наблизитися до Звенигородщини, коли б за ними не стала велика німецька армія, дужа своєю дісціпліною та любовю до батьківщини, узброєна останніми винаходами військової техніки.
Німці вже не боронили карателів. Останні згинули від селянських куль. До людей, котрі не боролися за хоч би яку ідею, які дбали виключно про свої вузько-еґоїстичні інтереси, які катували не тому, що катувати було неминуче потрібно, а так собі «для опита», як говорять, з любови до штуки, не могло знайтися жалю.
У вечері я переїхав до міста, де весь час перебувала моя родина. По умові з Левком Шевченком не мав я виявляти свого відношення до руху. Тепер авторітет Левка Шевченка піднявся на таку височінь, що можна було сміливо обійтися без «участи» Павловського та моєї.
Я не виходив з хати. На другий день по захопленню Звенигородки по головній вулиці вели полонених на села «сапати буряки».
Попереду йшли сорок і один старшина, а з ними щось більше тисячі «камрадів». Ескортою командував дід Нечитайло (був. член II державної думи з волосних писарів); на плечах в його була рушниця, при боці шабля. Дід увійшов у свою ролю і галасував на німців.
— Ногу, німчура! Ногу! Знай нашу повстанську команду… Ногу! Раз… два… три! Раз… два три! два три!..
І німці виконували «повстанську команду». Декотрі усміхалися, декотрі червоніли, та більшість йшла зовсім спокійно.
До Звенигородки дійшли вісти про повстання в сусідних повітах. Повстанчий штаб випустив заклик до всіх повстанців орґанізувати центр усього руху, а покищо присилати звязки і виконувати розпорядження штабу.
Минали дні. Звязки з сусідних повітів не приходили. Левко Шевченко робив проби вислати допомогові загони на Уманщину і Таращанщину, але запізнився. Перший запал повстанців потах. Очевидячки всім було відомо, що повстання не має загального характеру, що Звенигородщина виступила одинокою. Кількість активних борців, що залишилися в розпорядженню Левка Шевченка, не сягала й до чотирох тисяч. Решта, позбувшися безпосередної небезпеки, розійшлася сапати буряки в купі з полоненими німцями. Бракувало старшин для командних посад.
Тимчасом німецька команда стягла значні сили. Вони перехопили всі шляхи і розпочали концентричний наступ на місто. Свій рух пристосували так, щоб атакувати місто вдосвіта. Левко Шевченко прислав до мене штабового старшину порадитися.
Боротися зі значно переважаючими силами німців, коли виявилося, що до звенигородців не пристав ніхто, щоб обороняти ні для чого зараз не потрібне місто, не було рації. Могло бути два рішення: а) негайно перейти до наступу і прорватися в якому-небудь напрямку, по чім запровадити партизантку; і б) як тільки смеркне, зараз же розбитися на дрібні загони, перебратися вночі лісами через німецький перстінь, а потім розійтися до дому, приховавши зброю до красшого часу. Таку думку передав я Левкові Шевченкові, але він журився ще й моєю долею; що буде зі мною, коли прийдуть німці, ніхто не міг сказати. Невиключений був прихід нового загону «русскіх офіцеров», а ті вже не «для опита» могли помститися на мені за мою попередню роботу. Як не як, не одному штабові була відома моя роля. У Левка Шевченка був свій плян, з котрим я погодився.
Через годину старшини штабу прийшли до мого помешкання, заарештували мене і провели під ескортою по головній вулиці до штабу. Населення Звенигородки власними очима бачило сю комедію. І мабуть не одна жаліслива бабуся помолилася за упокой моєї грішної душі.
В штабі зробили «допит». Робилося се в присутности полковника Коновалова (росіянин), який теж сидів заарештований і якого по тактичним міркуванням звільнили з-під арешту разом зі мною. 3 нас тільки взяли підписки, що «ми будемо служити народові так, як служили при гетьманові й не залишимо своїх посад».
Левко Шевченко прийняв рішення розпустити повстанців. До партизантки він не надавався. Вже коло 12 години вночі в місті не було повстанців. Вони зникли так несподівано і так тихо, що населення міста довідалося про се тільки ранком, коли в Звенигородку прийшли німці.
Не втік один Левко Шевченко. Він рішився віддати себе німцям, перенявши на себе, як керманич, головну вину за повстання і таким способом поменшити кару на селян. Рішенню не можна відмовити може найвисшої шляхотности, але ні розум, ні сумління мої не погоджувалися з таким фіналом. Коли взагалі можна говорити про вину особи в повстанню масових рухів, то вина Левка Шевченка була хіба в тім, що своїм авторітетом не допустив знищення полонениx. Він був жертвою повстання, а не його причиною. Мимоволі насовувалися порівнання «вини» Шевченка з поведінкою київських «центрів», «вождів», «авторітетів» — які боялися взяти на себе відповідальність, хоч би моральну, і виявити свою позіцію до подій, що розвернулися самі собою; нарешті насовувалося порівнання моєї ролі з ролею Левка Шевченка.
Я пробував переконати його занехати своє рішення і виїхати. Необхідні матеріяльні засоби і документи були. Але він твердо уперся на свойому. Ми поцілувалися і розійшлися, щоби більше вже не зійтися.
Ранком німці були в місті. Були вони помітно збентежені, що не застукали повстанців. Наловили в околицях міста якихось голодранців і розстріляли їх.
Тимчасово командантом міста був призначений мій знайомий оберляйтенант, якого я в свій час підвів з «грабунком зброї». Те, що я був заарештований повстанцями і «мало не наклав головою», як запевняло населення Звенигородки, а особливо мої гарні відносини з оберляйтенантом, оборонило мене перед «русскімі офіцерами», котрі таки прибули до Звенигородки, але вже на села не виїздили. Самі вони боялися їхати, а німці не хотіли їх більше брати зі собою.