Про арешт німцями Левка Шевченка розказав мені власник готелю «Брістоль» п. Ґрановський.
— Мене розбудили ранком і говорять, що у місті нема більше повстанців і що до міста прийшли німці. Швидко штаб німецької дівізії розташувався проти мого готелю у висшій початковій школі. Я ждав, що то воно буде. Аж прибігає Петро (слуга готельовий) і каже:
— Шевченко звонить зі свого номера… — Я перелякався, бо я не знав, що він не втік, а за те, що я переховую, мене могли ж німці розстріляти. Побіг до нього. А він собі лежить розібраний у ліжку.
— Пане! таж німці прийшли в місто! — кажу. А він: — Ну то й що?… Тільки самі німці?
— Самі німці, ваших ні одного нема, — відповідаю.
— Ну, то ще діждетесь і французів!.. — Потім подумав та й каже: — Ви мені непотрібні; пошліть до мене слугу.
Слузі він приказав, щоб той приніс цигарок, подав води, зробив яєшню, зварив каву… Ей-ей, сатана, а не людина! — вигукував бідний жид.
— Він підголився, вмився, вичистив нігті, зїв яєшню, випив каву, натяг на себе ґумове пальто і вийшов з готелю. Я гадав, що він все ж буде тікати, а він став на ґанку мого готелю проти німецького штабу, запалив собі цигарку та й поглядає на німців. В німецькому штабі завважили Шевченка і в мить оточили його з трицять німців. Вони скомандували руки догори і повели його до штабу. Шевченко був цілком спокійний, тільки на лиці зблід. Хвалити Бога, що мене за його не заарештували, — закінчив своє оповідання Ґрановський.
Німці спалили кілька сел в повіті, але взагалі кара на повіт не була жорстока. Розстріляно повстанців порівнюючи не богато. Ми чекали гіршого. Росіянам німці не дозволили господарювати в повіті. Зате цілі тисячі інтеліґенції, яка майже не приймала участи в повстанні, вислано до таборів у Німеччину.
Левка Шевченка відвезли до Київа. Слідство про його переводили самі німці. Воно тяглося щось більше двох місяців і не було закінчене. Німці студіювали наше село та його силу.
Шевченка тримали не в тюрмі, але при німецькій командантурі. Йому дозволяли виходити в місто під охороною німецького старшини і двох підстаршин. В два місяці по арешті під час одної «гулянки», Левко Шевченко зник від своєї охорони; видно не витримали нерви. Йому загрожував розстріл.
Дальша доля Левка Шевченка траґічна. До самого повалення гетьманату він ховався на півдні. Аж коли республіканські українські війська взяли столицю, приїхав до Київа. В той час у Київі був уже і Павловський, який повернувся з Кубані й одержав призначення на посаду «ревізора командантур».
В «Новій Раді» зявилася статя, що своїм змістом була подібна до акту обвинувачення проти П. Скоропадського. Поміж иншими злочинами бувшому гетьманові ставилося у вину «провокаційне повстання Павловського на Звенигородщині». 3 приводу сеї статі, а власне уступу про звенигородське повстання, в тій же ґазеті видрукувано листа до редакції П. Сим листом П. підтверджував своє перебування не на Звенигородщині вчас літного повстання; в ролі провокатора він указував на Левка Шевченка.
Левко Шевченко дав відповідь на лист П. У відповіді він коротко зясовував дійсну свою ролю. Закінчувалася відповідь твердженням, що «провокація» Левка Шевченка не більша од провокації П., який своїми відозвами в перші дні гетьманату подав думку про повстання, по чім втік зі Звенигородщини.
Швидко по тім Левко Шевченко виїхав до Звенигородки, де в той час перебував у службових справах П. Останній дав наказ арештувати Шевченка. Арешт перевів хор. Нечитайло, який доніс рапортом, що під час ескортування арештований кинувся тікати і був забитий вартою.
Хто пригадує собі ті часи на Україні, пригадує пошесть «утікання» заарештованих і їх загибіль від куль та баґнетів ескорти, тому не тяжко буде уявити весь траґізм кінця Левка Шевченка.
Літне повстання на Звенигородщині 1918 року було вістуном тої бурі, що своїм поривом змела росіян і їх помічників німців. Пять місяців пізніше сталося те, чому можна було б запобігти, якби гетьман не вагався зі своїми реформами, які нібито мав на меті переводити. Не треба було давати «працю» на селах «русскім офіцерам», а красше спертися на село проти реакції національної й соціяльної, яку запровадили росіяни, прикриваючись українською формою влади. Позбавлення українського села інтеліґентних сил, що висилалися до Німеччини тисячами, дало можливість росіянам вдруге спровокувати наше село демаґоґічними гаслами совітського ладу.
Всякі проби виправдатися тим, що нібито карателі робили свою ганєбну роботу поза відомом уряду, не поменьшують вини тих, хто перебуванням у влади брав на себе всю відповідальність за все, що діялося в цілій країні.