— Будемо вибирати людей, а не наплечники («паґони»)… Всі ми українці, а потім тільки козаки та старшини, — звичайно відповідали козаки на пропозіції провадити вибори по прінціпу Керенського. Психольоґія «ніжняго чіна» була чужою нашому козакові вже в самому початку революції. В складі депутатів від сотень була більшість старшин; в презідії був тільки один козак, та й той мав середну освіту. Зібрання депутатів постановило звести всі українські чети в один полк. Перевести в життя сю постанову було вже тяжше. Наказ по залозі, навіть у революційні часи, занадто вже кинувся в очі своєю «нєзаконностью». Хоч я і повів з сього приводу тихий наступ на свойого шефа, але на сей раз нам не повелося. Москалі повели отверту боротьбу проти нас. За ними пішли поляки й жиди. Татари, грузини, білоруси та инші «інородци» орґанізовано підтримували нас.
Незабаром стало ясним, що лєґальним шляхом наша орґанізація дальше не піде. Треба було готовитися до «революції в революції»; власне треба було залишити на Божу волю «общерусскую революцію» і провадити свою національну, не звертаючи уваги на те, як відібється наш рух на внутрішному життю наших ворогів. До такого висновку і прийшла презідія нашого клюбу.
Отже, нібито не залишаючи проб вирішити справу лєґальним шляхом, ми послали Керенському довжелезну «служебну» телєґраму з проханням дозволити утворити український полк. Та одночасно з тим до Київа виїхав голова клюбу п. Мацько, де мав одержати відповідні розпорядження та інструкції від Центральної Ради, яка вже істнувала. А я, будучи заступником п. Мацька, запровадив, поки що на папері «самочинне» зведення українців в окрему військову частину. То був своєрідний мобілізаційний плян; українські чети одного «общерусскаго» баталіона мали скласти сотню, сотні, що знаходилися в складі одного «общерусскаго» полка, зводилися в куріні, а останні вже складали полк. Сотні та куріні мали свою чергову лічбу. Були визначені й командіри. Все, як і належиться в мобілізаційній справі, мало бути тайною. Але кожний козак і старшина повинен був знати, до якої сотні та куріня він приписаний, і так само знати своїх командірів. Одначе москалі пронюхали про наші приготовки. Знявся страшний галас. Пішли збори за зборами. Москалі закидали нам, що ми відокремлюємося, щоби не йти на фронт (тоді ще не вивітрився клич «до полной побєди!»). Ми запевняли, що як тільки сформуємо свій національний полк, то зараз же й вирушим умирати за «общеє атєчество». Та нам не вірили. І мали рацію, бо обороняти Росію, в погромі якої наша нація була зацікавлена, небогато найшлося б охочих навіть серед тих, що не хотіли «відокремлення». Там, де наші промовці перемагали, москалі зі своїми опільниками не цуралися й засобів недемократичних, як «арести по нєдоразумєнію» і т.и. Вони навіть почали побрязкувати зброєю. Ми теж стали у відповідну позу. Російсько-польська частина залогової ради послала таємно від нас делєґацію до Петербурга з проханням «ліквідіровать» нашу орґанізацію.
Замятіна таки повалили. На місце його прислали з Одеси полк. Кондратєва (москаль). 3 новим начальником залоги я не мав нічого спільного. На нових виборах до залогової ради переміґ бльок наших ворогів. На таврійському ґуберніяльному зїзді перемогли російські соціялісти-революціонери. Одно слово, ми не витримали наступу наших ворогів і повинні були зійти до ролі меньшости. В залоговій раді, в штабі залоги, в полках і ротах готовилися ліквідувати «разєдінітєлей, провокаторов, сепаратістов» та инших страшних людей, тобто нас. Не спали й ми. Мацько повернувся з Київа. Побув він у столиці більше тижня. Був і на Першому Українському Військовому Зїзді (5 травня), як представник нашого клюбу. Мацько зробив перший звіт презідії клюбу, а потім у головних рисах про те ж розповів зібранню депутатів. Нас цікавив кождий факт, кожде слово, кожда думка, що походила з Київа, де повинен би бути мозок нації. Подібно до нервів, ми готові були передати в маси зарядження центру і самі прийняти участь у виконанню. Доходило до дрібниць. Питали:
— А який собою Винниченко? Петлюра? Міхновський? Ол. Степаненко?… М. Грушевського всі вважали майже за ґенія. Хотілося, щоб там у Київі всі були ґеніями. І ми вірили, що там вони дійсно є. Але головного, якраз того, за чим їздив, не привіз Мацько. Не привіз ні діректив, ні інструкцій, ні наказів. В новоутвореному Українському Ґенеральному Військовому Комітеті Мацькові тільки порадили: «Продовжуйте працю, як і до сього часу — орґанізуйтеся». У Київі чи не хотіли, чи не вміли зрозуміти, що ми вже пройшли перший орґанізаційний період, вже відокремили «наших» від «чужинців», вже знайшли себе: пройшли період, коли революційна маса сама стихійно орґанізується і не потребує вказівок зверху; ми мусіли перейти в нову фазу боротьби за дальшу орґанізацію, а боротьба, навіть стихійна, вимагає коордінації. Не знаючи ні остаточної мети, ні хоч би якогось загального пляну, ми могли занадто сміливо виявити ініціятиву і тим пошкодити загальній справі. Психольоґія революційних мас у початку боротьби є така, що вони вірять в істнування загального пляну. Ся доля не минула й нас. Ми вірили. Навіть у думках ми не хотіли припустити, щоби наші «національні проводирі» не мали ніякого пляну. 3 того, що нас збиралися ліквідувати і що ми не мали наміру ліквідуватися, для нас було зрозумілим, що справа не обмежиться одними зборами, резолюціями, та паперовими протестами. Не виключена була збройна сутичка і, розуміється, кров. Треба було ж не спасувати на першій же репетіції. Залежало від нашої постави. До сього часу москалі уступали перед нашою рішучістю. Тактику не варто було міняти. В час, коли конечними були швидкі рішення, презідія клюбу сиділа над привезеними Мацьком газетами та листівками і студіювала їх, бажаючи знайти там відповідь на те, чого не привіз Мацько з Київа, бажаючи по промовах, відозвах, резолюціях і статтях, видрукуваних там, відгадати й ціль, що ставив собі київський центр, і плян і тактику його. Але чим більше закопувалися ми в премудрість, яку розповідали політики в своїх промовах та резолюціях, яку викладали ґазетні писаки в ріжних партійних і непартійних орґанах, тим густішим туманом вкривалося те, чого ми шукали. Силою обставин ми примушені були шукати на шпальтах ґазет того, чого там не було, та власне й не повинно було бути. Якимсь загадковим хаосом повівало з Київа, і ніхто з нас не знав, чи той хаос є наслідком дійсного хаосу в головах керманичів політичних ґруп і партій, що обєднувалися в Центральній Раді, чи може якась ґеніяльна рука навмисне утворює той хаос, маючи на меті з хаосу витворити нові форми життя нації. Перше ми тільки умовно припускали, а в друге вірили. Поперед усього урядові заяви. Ось Союз Українських Поступовців, що взяв на себе ініціятиву утворити Центральну Раду, закликає: