А в Умані, Винниці, Полтаві, Петербурзі, Москві і на фронтах, українські селяни в солдатських «ґімнастьорках», зі зброєю в руках, готовляться «всіми силами підтримувати і боронити свій уряд — Центральну Раду». Вони служать молебни і присягають «на вірність Центральній Раді» («Рус. Слово» 18 VI 1917 р.).
Народні маси щиро приняли слова «самі будемо творити наше життя» і творили, що могли і як уміли, щоби допомогти Київу визволитися зпід впливу Петербурга. Своє майно, свою кров жертвувала нація для свого визволення. Бувають моменти в життю, великі і дорогі моменти, коли душа поривається стихійно до боротьби за висші і світлі ідеї. Таким моментом в життю української нації були тижні по оголошенню універсалу. Тяжко, майже неможливо збагнути, як сталося таке, що рік, півроку ще тому німі, здавалося, духово мертві маси, рабсько покірні, сьогодня стали вільними громадянами; вчора були то піґмеї, сьогодня — ґіґанти. Хіба не велитень отой виснажений, зранений солдат у «ґімнастьорці», що зірвав з своїх грудей золоті й срібні відзнаки, зібрав такі ж відзнаки від своїх товаришів і привіз усе «своєму урядови»? Ті медалі та хрести, куплені кровю, пролитою за Росію… тепер вони принесені в жертву для боротьби проти Росії; при згадці про останню — очі солдата світяться ненавистю. А як назвати отого діда з Вільного Козацтва, що тупцює по корідорах педаґоґічного музея, приїхавши до Київа присягти на своїй прапрадідівській шаблюці, що зложить свою сиву голову за Україну і за «свій український уряд»? Революція створила чудо. Зявилися герої, святі і невідомі до того герої. Вони вміли любити свою нещасливу батьківщину і навчилися ненавидіти її ворогів; віки неволі не знищили шляхотних почувань у масах. Скільки було тих героїв? — Лєґіони! І всі вони ясно й рішуче говорили Ц. Раді: — Творіть!
Поміж тими, що повинні були творити, опинився і я. Опинився в купі з всіми військовими депутатами, що були вибрані членами Ц. Ради на другому всеукраїнському військовому зїзді.
Зібралися на перше засідання в помешканні педаґоґічного музея. Таке вражіння, що поміж вибранцями від війська більшість сільських інтеліґентів — люди мало досвідчені в політичній премудрости; для них є авторітетом міський інтеліґент, особливо, коли останній був відомою особою ще перед революцією. Всі депутати у військових сорочках — «ґімнастьорках» і френчах. Лиця позасмалювані. Розмови енерґійні, рішучі, часом пристрастні.
Засідання має відчинити тов. голови Ц. Ради В. Винниченко. Чекаємо. В помешканні аж занадто тепло. Піт заливає очі. Ба, нарешті зявляється Винниченко. Вигляд в нього трохи заклопотаний, неспокійний.
Промову свою почав з привитання нас в імени Ц. Ради. Далі він говорить:
— 3 початку мушу зазначити, що військовий зїзд не виправдав наших надій. Ц. Рада чекала від зїзду чогось иншого. Ми надіялися, що зїзд вибере членів Ради, яких можна буде використати, як матеріял до аґітаційної роботи на селах…
Слухаю і дивуюся. Що він хоче сказати? Який йому «матеріял» хочеться бачити в мені? Як не є, а я вважаю себе таким же членом українського революційного парляменту, як і сам «товариш» Винниченко, а не «матеріялом до аґітаційної роботи». Дивлюся навколо і бачу замішання на лицях моїх товаришів. А Винниченко нервово з притиском продовжує:
— Поміж вами, товариші депутати, богато офіцерів… нам треба солдатів. Офіцерів не можна показувати на село, бо там їх не будуть слухати; офіцер-член Ц. Ради одним своїм виглядом буде шкодити авторітетові найвисшої демократичної інстітуції. Дивуюся, якто вибрано стільки офіцерів членами Ради…
— Офіцери обманули нас солдатів! — гукнув з кутка солдат А-ко. Його підтримало ще кілька «товаришів». Нараз солдат А-ко опинився коло трибуни поруч з Винниченком і не попросивши дозволу говорити, почав «підтримувати товариша Винниченка». Його теж підтримувало вигуками з місць около пять солдатів. Зірвався з місця й один прапорщик, за ним підпоручник… Найменше зрівноважені перлися до трибуни. Офіцери, бючи себе в груди, доводили, що вони «нікого не обманювали і зараз же відмовляються від своїх мандатів»… Солдати розпалено доводили, що їх обманювали. Галас счинився страшенний. Розпалені люди про щось кричали, щось комусь доводили, присягалися і навіть погрожували. Винниченко хотів спинити галас, але його вже ніхто не слухав. Побачивши таке, він постояв трохи, махнув рукою і зник. Галас побільшувався. В декого з офіцерів блищали сльози в очах від образи.
Я з декількома товаришами рішив вийти в корідор, поки горячі голови трохи прохолонуть. Тут нас стрінув М. Грушевський; довідавшись про причину галасу, він побіг у залю засідань. Ми пішли за ним. Через хвилину М. Грушевський уже дзвонив дзвоником коло трибуни і просив усіх сідати на місця.
М. Грушевського послухали; його постать імпонувала. Промова М. Грушевського була видержана в лагідному тоні. Про Винниченка він сказав:
— То Володимир Кирилович від себе додав… Нам, Ц. Раді однаково потрібні і солдати й офіцери, бо всі ви є рівноправні члени революційного парляменту.
По промові Грушевський відчинив перше засідання Всеукраїнської Ради Військових Депутатів. Ту назву ми й засвоїли назавжди. Вибрали презідію, вибрали комісію, яка мала подбати, щоби ми мали що їсти і де спати; ще вибрали комісії: аґітаційну, просвітну, орґанізаційну і т. п.
Назавжди залишилося неприємним спомином перше наше засідання. Нам не довелося почути, що сказав би Виниченко в кінці своєї промови, почули ми лише те, що він сказав «з початку». 3 нас і сказаного було досить. Винниченко, здається, хотів поділити нас на дві ворогуючі ґрупи: солдатську і офіцерську, і здобувши собі сімпатії «товаришів-солдатів», шахувати інтеліґентнішу частину депутатів. Він хотів викликати своєрідну діференціяцію, певно не клясову, бо поміж солдатами були люди досить заможні, а поміж офіцерами депутатами чимало людей було, що належали до т. зв. інтеліґентного пролєтаріяту. «Діференціяція» не випала на користь Винниченка — він більше не виступав перед Всеукраїнською Радою Військових Депутатів, а військові не захоплювалися політичною премудрістю вожда пролєтаріяту. Можливо, що сказане Винниченком «з початку» зірвалося з його уст мимоволі, як наслідок орґанічної ненависти до війська і до військових, яка була властивою голові першого нашого уряду; сю ненависть він часом умів заховувати, але було, що вона і проривалася в нього на зовні.
Характеристичною рмсою наших революційних мас була їх безкомпромісовість. Гасло «однині самі будемо творити наше життя», вони приняли просто без будь-яких застережень. Ні в одній орґанізації, чи громаді не ухвалено постанови зі застереженнями, якими вимагалося би бути обережними і не поривати з Петербургом. Нашим масам не подобалося російське «постолько-посколько». Український народ не робив ріжниць у відношеннях поміж урядами Московщини, Туреччини, чи Німеччини, як висловився на військовому зїзді представник Вільного Козацтва — всі вони були далекі й чужі, бо своїм урядом українські маси визнають Ц. Раду. Здоровий національний інстінкт вказував підстави, на яких мало будуватися нове життя. Тими підставами народні маси вважали свою державну скарбницю і свою національну армію. Оподатковуючи себе селянин намагався утворити скарбницю, а військо творив, відокремлюючись від росіян в тилу і на фронті.
Трохи инакше розуміли проголошений прінціп самі автори універсалу. Як саме розуміли вони його, тяжко було відгадати, але без сумніву не так, як народні маси. Бо вже в перших днях по оголошенню універсалу почалися в Ц. Раді суперечки відносно способу переведення в життя проголошеного прінціпу. В Ц. Раді було чимало членів, що жахалися ґрандіозного вибуху народного ентузіязму і втративши голову, не знали, що діяти. На засіданнях Ради розпочалися дебати. Одні доводили конечність утворення центрального виконавчого орґану, завданням якого повинно бути надання стихійному утворенню української влади на місцях певної сістеми, бо така влада виникла сама по собі, а російської влади населення не визнавало і не хотіло до неї звертатися, або й збиралося виганяти зі своїх околиць; були й такі повіти, що російська влада сама тікала з них. Само життя вимагало утворити центральний кермуючий орґан. Проте думка про утворення такого орґану стрінула значну опозіцію серед членів Ц. Ради. А саме головне, що в опозіції опинилися «наукові сили» — партія соц. — федералістів і велика частина українських соц. — демократів. В опозіції був якраз «мозок» Ради. Опозіція не заперечувала конечности утворення орґану виконавчої влади цілої України, але не визнавала за українським народом права «самочинно» творити такий орґан; радили просити дозволу в Петербурга; були й такі, що боялися — у нас не хватить сили…