— І це все він мав би з Оліною, так?
— Я цього не говорила.
— Але ж ми обидві це знаємо, Анно. Оліна б йому прала й готувала, і була б щасливою господинею, за цей час у них би народилося двійко дітей, і він би був головою родини, як ти кажеш, і спокійно ростив би собі черево…
Я вимкнула світло й зачинила двері цієї дивної дитячої кімнатки. Провела Анну до автівки. Я дивилася на задні фари її червоної шкоди, доки вона не зникла за закрутом.
Взимку у нас у селі вимкнули освітлення на вулицях. Три канделябри з натрієвими лампами одного дня перестали світити. Один — біля озерця, другий — біля будинку Бертаків, останній — біля під’їзду на площу. Спочатку ми вважали, що вони поламані, але було дивно, що всі погасли нараз. Потім пан Тушл показав нам документ від голови центрального району. Наші опори від’єднали від току. Потім відчеплять дроти й вивернуть із землі стовпи.
— Вони направду хочуть нас звідси витіснити, це зрозуміло, — сказав Петр і подав Тушлові назад папір із печаткою району й за підписом голови.
— Вони можуть і взагалі вимкнути нам світло, так? — запитав пан Бертак.
Майже всі, хто ще лишився в селі, стояли на порозі Тушлового будинку. Ніби вже боялися навіть говорити про це. Кожен добре відчував, як наростає безсилля. У товстому плетеному светрі, із руками під пахвами я тремтіла від холоду й засмучено роздивлялася село. На перший погляд здавалося, що не все було втрачено. Хати стояли, до наступного січня в нас був дозвіл на це від керівництва електростанції. Я звела очі до неба. Сірі хмари, нашаровані над нашими головами, здавалися такими низькими, ніби ось-ось мав піти сніг.
— Іще не все так погано, без світла на площі якось обійдемося, — сказав сусід із хати навпроти Тушла.
— Тільки-от ми постійно говоримо, що все не так уже й погано. Але що буде далі? — запитала я.
Усі поглянули на мене.
— У нас забрали пошту — нічого, ми розноситимемо пошту самі. Скасували до нас автобус, — продовжувала я, — ми сказали «гаразд, будемо їздити автівкою чи ходити пішки з Глубокої». Тепер у нас вимкнули світло, знову скажемо, що «обійдемося без нього». Але колись же зрозуміємо, що в нас геть нічого не зосталося…
Пан Тушл лише махнув рукою.
— А що ми маємо по-твоєму робити? — пролунало з натовпу. — Факт у тому, що ці хати вже давно нам не належать. Щороку ми просимо, щоб нас залишили тут жити. Ми нічого не можемо диктувати. Узагалі нічого не можемо.
— Пане Тушле, скажіть уже щось, — не вгавала я.
— Коли я спілкуюся з керівництвом району, вони просто говорять, що хочуть нас якнайшвидше позбутися. Із нами лише проблеми.
— Вони хочуть мати добрі стосунки з електростанцією, — озвався Петр, — а разом із нами це неможливо.
Натовп розійшовся за кілька секунд, і ми з Петром залишилися на площі самі. На поверхні озерця вже плавало жовте листя. Ми мовчки поверталися до хати. Я чекала, що Петр візьме мене за руку, що всі ці неприємності нас знову з’єднають. Але ми підійшли до відчинених воріт кожен сам по собі.
П’ятничний ранок був холодним, мені не хотілося вилазити з ліжка, о сьомій ранку за вікном був такий густий туман, що коли я розсунула фіранки на вікнах, то не побачила навіть голого гілля дерев. Від Петра в кухні на столі залишилася чашка від чаю, напівпорожній термос і крихти хліба. Я змела їх долонею на порожню тарілку. Розклала вогонь, щоб поставити на плиту каструлю з водою на каву. Поміж тим я перебігла до ванної, ступала босоніж по холодних кахлях до умивальника. Вранішній погляд у дзеркало вже кілька тижнів говорив мені, що з волоссям треба щось робити. Але часу на тривалі роздуми у ванній не було. Я влізла в джинси, наверх натягнула іще три шари, на светр — іще в коридорі ватник Петра. Перебігла двір і взяла під дашком велосипед. Підвела його до воріт, і лише потім сіла й полетіла розбитою закинутою дорогою на головну трасу до Будєйовіце. Я чекала з правого боку дороги десь хвилин із десять, коли одна з фар, що поступово виринала з туману, присвітила двічі, потім вигулькнув помаранчевий поворотних, і автівка з’їхала на узбіччя. Я знала вже всіх водіїв із пошти, які чергувалися на маршруті. Цього разу їхав блондин, що із задоволенням фліртував і завжди був у доброму гуморі. Я інколи заздрила, як йому це вдається вранці. Йому могло бути біля сорока, влітку за кермом він одягав дзеркальні сонячні окуляри. Пакет для мене був уже підготовлений, тож він витягнувся через сидіння пасажира й через відчинені дверцята подав мені пошту.