Того ранку я дивилася з вікна на спалену морозом, сріблясто-білу траву за хатою. Позаду виднілися сірі вежі електростанції, ніби велетенські пам’ятники. А поміж ними — голе віття дерев, вкрите інеєм. Я чиркнула сірником під наколотими трісками, підклала шматки твердих дров, у коридорі добряче загорнулася в шаль, одягнула плетені рукавиці й пішла до перехрестя. Наша побита дорога вся вкрилася льодом, тож їхати велосипедом я не наважувалася. На автівку з пошти я чекала понад півгодини. У мене вже так сильно замерзли пальці в черевиках, що хотіла навіть піти. Але нарешті показалася синя вантажівка й зупинилися на узбіччі. Я підбігла кілька метрів, узяла пакет із поштою, він був легесенький. Дорогою назад у мене зуби цокотіли в ритмі кроків, я спробувала вголос заспівати колядок, які звучали в голові ще від Різдва, але швидко облишила це. Сподівалася на теплу кухню й гарячу каву.
Кава була дуже міцною й гірчила в роті. Я поставила порцелянову чашку, а надкушений хліб залишила на тарілці. Відклала розрізаний конверт із логотипом електростанції й перечитала листа ще двічі. Потім іще разочок, чи не знайдеться в ньому принаймні відблиск надії, щось поміж рядків, що можна було б пояснити якось інакше. Відчувала, що не зможу більше з’їсти жодної крихти. Не знала, кому першому про це сказати. Блукала селом, поклала до скриньок три газети, пройшла хату пані Згоркової й постояла біля воріт пана Бертака. Урешті опинилася біля дверей хати номер чотири. Інакше й бути не могло. Пан Тушл відчинив і вистачило лишень погляду. У нього затрусилося підборіддя, він зробив крок назад і показав рукою, щоб я заходила досередини.
— Мені це треба ще спокійно обміркувати, — повторив декілька разів, радше до себе, коли прочитав листа.
Я прийшла до пана Тушла за надією, але зміст повідомлення був зрозумілим. Наше перебування у викуплених будинках не продовжили. Термін переїзду — до кінця травня.
— Ви скажете решті? Я ще ні з ким не говорила.
Ствердно хитнув.
Я не могла бути в хаті. У плиті погаснув вогонь, я ходила в товстому светрі від кухні до спальні, повз двері дитячої кімнати проходила навшпиньки. Коли вже думала, що це подолаю, і вийшла до сараю по дрова, щоб знову розпалити вогонь, помітила, як навпроти перед хатою номер дев’ять стоїть автівка. Пані Згоркова прощалася із сином, який раз на два дні до неї навідувався. Я відчинила ворота й замахала їм.
Сидіння було холодним, я засунула руки в кишені, і ми поїхали. Погані новини приходять переважно взимку, подумалося мені. Принаймні до мене — завжди.
— Без автівки тут уже не обійтися, так?
— Ні. А Петр поїхав, як і щоразу, коли щось відбувається…
Він ні про що не розпитував. Я сказала йому, уже коли під’їхали до перехрестя. Він трохи помовчав. Потім наддав газу, і ми виїхали на головну трасу до Будєйовіце.
— Вона сподівалася померти в тій хаті.
Йому було далеко за п’ятдесят. На голові — настовбурчена шапка зі штучної коричневої шкіри, добре видно, що не нова. Подвійне підборіддя й гладке обличчя, помережане червоними судинами. У грубому пальті був неповоротким за кермом.
— Хотіла взяти нове порося, як і щороку. Добре, що я відмовив. Курок ми вирізали ще минулого року.
Я дивилася на сіру дорогу, що бігла попереду, й замерзлий сніг на полях довкола. Відчувала всередині себе лише велику порожнечу. Як окрадена стодола, де вітер жене по току шматки відчаю й злості.
— Про це вже знає старий Тушл?
Ствердно кивнула.
— А хто ще?
— Доки ніхто. Пан Тушл, мабуть, сьогодні обійде всіх у селі.
— Зайдете до мами провідати, коли повернетеся?
— Увечері зайду до неї.
Недалеко за Глубокою почав сипати сніг. Дрібний сніг. Блискучі сніжинки, ніби з неба падали розмелені срібні прикраси.
— Я згадую, як ми з дівчатами вперше розмовляли про електростанцію. Нам було щось біля шістнадцяти. Тоді говорили різні речі. Люди ще не вірили, що справді будуватимуть. Наприклад, казали, що під землею є великі озера, тож тут ніколи не зможуть збудувати атомну електростанцію.
Я чула свій голос і намагалася побороти тугу в ньому.
— Підземні озера…, — пан Згорка гірко посміхнувся й поглянув на мене.