Дивилася за вікно й не робила нічого, тільки рахувала, кого вже не побачу, хто помер і хто куди переїхав. Шукала останнього разу Адама в редакції, але його там не було. Останні дві статті, які я йому надсилала, узагалі не вийшли. Раптом дуже сильно захотілося, щоб він залишився в регіоні, щоб не переїжджав до Праги й не полишав нас тут.
На порозі на мене війнуло сильними пахощами. Це було вже в повітрі. Обіцянка сонця. Запах трави й перевернутої глини із зораних полів навкруги. Але замість надії в цьому вітрі плакали насмішкуваті труби, духовий оркестр, який здатен був тільки довести до сліз. Петр на вулиці мив авто, виймав усе на траву й чистив його всередині. Я знову увіпхалася в дім. Він знайшов мене скоцюрбленою в ліжку, я дрімала, обличчя втоплене у розгорнуту книжку. «Пригоди бравого вояка Швейка». Запах цих замацаних сторінок нагадував мені хату дядька Венци.
— Підводься. Ходімо надвір.
Я холодно на нього глипнула, очі напівзаплющені, навіть не поворухнулася.
— Ти не можеш тут ось так лежати, чорт забирай. Зараз друга година дня, ти вже хочеш спати, чи як?
Мені не хотілося ворушити жодним пальцем на нозі, не те що підводитися й кудись іти.
— За півгодини тут буде Міхал.
— Хто?
— Мій колега, який збудував собі дім. Я тобі говорив. Нас запросили на входини. Він увечері нас привезе. Поглянемо на земельну ділянку, що поруч них. Вона все ще вільна й за нормальну ціну…
— Не поїду дивитися на жодну земельну ділянку! — закричала я й хутко відвернулася на інший бік.
Було тихо, я тільки чула своє гаряче дихання. Потім хряснули двері спальні.
Я, здається, заснула години на півтори. Коли потім, наче п’яна, дотупцялася до кухні, аби напитися, Петр сидів окрай столу, на якому лежав хліб, він нарізав собі сир, настромлював шматки на ніж і повільно жував. Дивився поперед себе. Я вже знала його ображені погляди. Якби він не їв, то почав би свистіти, ніби нічого не відбувається.
— А, ти вдома?
Він повернув голову, я бачила його карі очі, вони стали ще темнішими, він ковтнув, дошкульно дивився й мовчав. Я знала, що досить однієї іскри, щоб вибухнула бомба.
— Ти не поїхав із Міхалом?
— Ні, я не поїхав із Міхалом! Я дозволив йому приїхати, і, щоб не виглядати повним ідіотом, сказав йому, що тобі зле!
— То не кричи так. Ти ж міг поїхати сам, ні?
— Нас запросили обох, дідько. Ти знаєш про це від понеділка. Що ти собі думаєш?..
— Нічого, — пропищала я й випхалася за двері.
Напилася води з-під крана у ванній і побризкала межи очі. Узяла з гачка пальто й бінокль. На порозі влізла в підгорнуті чоботи й вийшла надвір. Той старий бежевий ватник уже не потрібно було навіть застібати, хоча під ним була тільки футболка. Весна була на порозі. Я обійшла зелений пікап, ворота Петр лишив відчиненими. Пройшла повз площу й вирушила доріжкою нагору, до лісу. Дійшла до галявини, куди ходила збирати приворотень і материнку. Посередині стояла кафедра, так мисливці називають високий поміст, із якого б’ють звірину. Залізла дерев’яними сходинками нагору. Через малий, але заважкий бінокль роздивилася великий обшир навколо. Охолоджувальні вежі, здавалося, були на відстані простягнутої руки й затуляли собою все. Село було піді мною. Подумалося, що замість бінокля можна було взяти фотоапарат і зробити останній знімок. Комини ще курилися, але площа була порожньою. Тільки в садку за хатою Бертаків я навела бінокль на згорблену постать. Пан Бертак схилився над грядкою. Я перевела погляд далі, хата пана Тушла на самому кінці села теж мала такий вигляд, ніби нічого не відбувалося. У пані Згоркової було спущено фіранки, мабуть, вона спала. На нашому дворі — тиша. Хати ніби нічого й не підозрювали. Мені було їх шкода, я знала, як пахне там усередині, знала їхні роки побудови з фасадів, із висоти помосту мені здавалося, що вони збилися до гурту, як дикі качки.
Утомлена рука з біноклем просто впала. «Я жахлива», — промовилося вголос. «Жахлива, нестерпна», — закричала до прірви. Я щось пообіцяла, а потім цього не зробила. Зіпсувала Петрові суботній вечір.
Знову приклала бінокль до очей. Перебігала очима від хати до хати. Знову навела на садок за побіленою будівлею зі старою черепичною стріхою. Пан Бертак, нахилившись до мене спиною, щось безперестанку копав. Подумалося: «Що ж він може ще копати посеред саду, між своїми любими грушами? Усі сусіди вже облишили садки, бо ж цього року нам продовжили проживання тільки до кінця травня».