— Ти хочеш піти?
— А є інша можливість?
— Я знаю одну квартиру, що звільнилася. Ми вже й зараз можемо її винайняти. Двічі-тричі з’їздимо пікапом, і немає питань.
— У такому разі я б залишилася тут.
— Гано, якщо хочеш, залишимося тут, я тільки говорю, які є можливості.
— Ти, здається, не зрозумів. Якщо ти залишишся, то я піду. Якщо підеш ти, то я залишуся тут.
Він дивився, насправді не розуміючи. У мене не було настрою пояснювати все це далі й обмінюватися думками о шостій ранку.
— Ми почнемо в іншому місці, Ганко, спочатку…
— Ти зовсім не розумієш. Я піду хоч світ за очі, але вже не з тобою.
Він не зронив більше жодного слова. Після сніданку заходився складати речі до автівки. Я пішла геть і дві години просто блукала навколо села. Коли повернулася, зеленого пікапа у дворі вже не було. На столі в кухні я знайшла аркушик.
День був довгим, у напівпорожній хаті я слухала дощ, як він бринить у жолобах, як краплі води вистуковують по оцинкованому металу. Без його речей шафи й полички на стінах були напівпорожніми. Здавалося, навіть кроки відлунують у хаті інакше. Я надягнула його старий плащ, який залишався висіти на гачку біля дверей. Пічку полишила згаслою, плита була холодною, у мийці — брудний посуд відучора. Годинами дивилася з вікна в садок на високу траву, на зарослі грядки біля паркану, повні дощової води. Увечері знадвору зазвучав знайомий звук мотора. Він стояв у дверях. Обличчя було іншим. Застиглим, наче коли уривається пружина будильника, стрілки зупиняються, і для них перестає існувати. Я навіть не підвелася з-за столу.
— Морозильник я тобі поки що залишив. У квартирі є холодильник.
Я спиралася ліктями на стіл і дивилася на шви на рукаві потертого ватника. «Я маю його зняти й піднести йому?». Відчувала, що в мене з’явився дивний пригнічений усміх на обличчі.
— Коли буде передавання хати, дай мені знати. Тут потрібно буде повністю прибрати…
Ми сказали одне одному «бувай», мій голос був слабким і безбарвним, коли почула сама себе. Він зникнув, і після приглушеного звуку мотора раптово настала дивна тиша. Щось більше не звучало, те, що цілий день крутилося в мене у вухах. Я роззирнулася. Була сама, на вулиці перестав накрапати дощ.
Нікому нічого не сказала. Навіть не було кому зізнаватися. Два дні не виходила з хати. На третій день вранці зайшов пан Тушл. Я сказала, що Петра немає вдома, більше нічого. Він не розпитував. Мав по мені зрозуміти, що щось відбувається, але потім помітила, що він і сам нервується.
— Я спробував останню річ, Ганко, — почав він зрештою.
Я бачила на його обличчі втому, таку затвердлу, застиглу втому, а очі все ще світилися, у них був блиск.
— Я вже не казав про це нікому із сусідів, аби вони не скаржилися, що…
— На що б і хто міг поскаржитися, прошу вас? Ніхто не зробив для села стільки, як ви.
— Ідеться про мою хату. Вона наприкінці села, неподалік від лісу, тому я спробував, аби її залишили Спілці мисливців як склад для кормів і матеріалів… Так вона б могла залишитися. Уже не як житло, лише як технічна будівля, розумієш?
Його запитальний погляд. Ніби я мала право його засуджувати, що він б’ється з останніх сил, які в нього залишилися, лише за власний дім, уже не за всі. Він усвідомив можливість, як зберегти хату, яку збудував його дідусь. Він би не міг жити в цій хаті, але міг би зрідка приїхати подивитися й допомогти мисливцям щось відремонтувати, прибрати навколо. І сісти на кам’яні сходи, дивитися на поле й ліс, як і колись.
Я провела його надвір і лишилася сама. Полазила по всіх таємних місцях, перевірила кишені всіх штанів і пальт, перерахувала на столі гроші, які в мене ще лишилися. Їх було небагато, але на їжу для однієї людини на тиждень вистачить, подумала я. Написала на аркуші список продуктів, перебігла через площу й постукала у вікно пані Згоркової. Вона пообіцяла передати список синові, коли той приїде з міста. Після попередньої безсилості мене охопило бажання діяти, із ентузіазмом я почала прати, встигла зробити вже два цикли прання й повішала на шнурок свої старі джинси, купу футболок і кілька речей, які лишилися від Петра.
Удень мене збудив від сонливості над праскою гучний звук мотора. Я вибігла перед ворота. Іще одна повна вантажівка їхала з села. В останній момент, коли вона вже зникала, біля шофера показалася знайома біла голова. Заскрипіли гальма. З-за довгого кузова за мить з’явився пан Бертак. Я вийшла йому назустріч, лише в капцях протупотіла по болоту. Ми обійнялися.