— Тебе привезли вранці, а зараз уже день. Сестра сказала, що в тебе дегідратація й що тобі треба збити температуру.
Її звали Надя, вона чекала результатів аналізів і виписки. Була місцевою, перукарка з Будєйовіце, до її дому від лікарні близько трьохсот метрів.
— Та дівчина, яка з тобою приїхала, така худа, коротка стрижка, вона ще сьогодні прийде. Я мала сказати тобі це, як прокинешся.
Крім спраги й ґулі на голові, я не відчувала жодного болю, до вечора я сама підвелася й дійшла до туалету. Я була слабкою, але вже чекала на вечерю, хоча Надя від цієї думки лише посміхнулася. Мовляв, цю бурду їсти не можна. Коли залунав стукіт у двері нашої маленької лікарняної кімнатки, мені відразу ж спалахнула думка, хто зараз з’явиться. Анна тримала в одній руці два банани, а в іншій — апельсиновий сік. Мене виповнила радість, я підняла руку з розчепіреними пальцями на знак вітання. І Надя з нею привіталася, ніби зі старою знайомою. Увесь час, доки Анна сиділа біля мого ліжка, вона слухала нас і доповнювала мене, коли я намагалася переказати, що говорив мені лікар.
— Мене відпустять завтра або післязавтра.
Анна у великому пластиковому пакеті принесла мої речі, які ще вранці позбирала в порожній хаті. Документи, щось із одягу, зубна щітка і якась косметика. Сумка із записами, кілька носовичків, коробочка з манікюрним набором, яку мені подарував Петр до Різдва.
— Пан Тушл мені відчинив. Він передав тобі ключі, вони в сумці.
Я стисла їй руку, вона заохочувально посміхнулася до мене. Я розглядала кімнату. «Я не сама», — сказала собі. Це відчуття додало енергії. Я вже не була під крапельницею, кров, замість розчину глюкози, розносила тілом цю дивну смутну радість посеред посірілої лікарні.
— Це було випадково, — розповідала Анна, — уранці по роботі мені треба було поїхати до нотаріуса, я вирішила заїхати до тебе, вважала, ти вже прокинешся. Двері були відчиненими, вікно поряд розбите. Ти лежала в коридорі. Це був шок…
Надя нас слухала з широко розплющеними очима й переводила погляд із одної на іншу. Мені все пригадувалося уривками, увесь учорашній день і жахлива ніч.
— Я побігла за Тушлом. Ти була зовсім безсила, здавалася мені заважкою. Біля дверей висів плащ, тож ми розклали його на підлозі, поклали тебе на нього й так винесли з хати на двір до автівки. Я весь час їхала на ста кілометрах, навіть у місті, за півгодини ми були тут.
Сестра принесла дві вечері й залишила Анну в нашій кімнаті, попри завершення часу для відвідувань.
— Там усе було перевернуто догори дриґом, у кухні на підлозі валявся посуд, розетки було витягнуто. Я постійно наступала на спиці для в’язання, їх було розсипано біля буфету, багато, цих довгих кольорових спиць, які привозив із роботи твій дядько…
Я швидко втомилася, у мене заплющувалися очі. Анна вже стояла у дверях, коли я покликала її назад. Я полізла до пластикового пакета й дістала маленьку сумочку. У ній були мої сережки й ланцюжок. І ключі від хати. Я віддала їх Анні.
— Віддай це, будь ласка, панові Тушлу. Скажи, нехай поверне Петрові, коли він там з’явиться.
Вона на мить завагалася, а потім затисла ключ у долоні.
— Відпочинете тут іще один день, а потім після огляду підете додому, — сказав мені вранці лікар. Мені було вже добре, до обіду час минув вельми швидко, ми з Надею з’їли банани й випили сік від Анни. Натомість після обіду час тягнувся.
— У тебе задовге волосся, треба з ним щось зробити. Ти не думала про тонування?
Ми лежали на ліжках, вдихали сморід лікарні.
— І ще додамо барви. Вибереш у мене в перукарні серед зразків…
Зрештою, у цій лікарняній нудоті я розповіла Наді все, усе своє життя, включно з останніми днями й тижнями.
— Мені буде двадцять шість і все, що в мене є, — отут, у цьому пластиковому пакеті, який принесла Анна. У мене ні копійки за душею, немає хлопця, нікуди повертатися…
— Ти все поставила на одну карту.
— І програла, — продовжила я.
Ці слова відлунювали в маленькій кімнатці на два ліжка годинами. Анна прийшла біля четвертої. Принесла яблука, шампунь і якісь журнали.