— Будь ласка, вимкни це, Анно…
Це був останній вечір у Анниній квартирі, а я не могла заснути. Не крутилася, щоб її не розбудити, вона лежала поруч мене, на другій половині широкого ліжка, і рівномірно дихала. Без руху, руки на ковдрі, я лежала й витріщалася на стелю. Запакована валіза стояла в коридорі.
2008
Тато дрімає перед обідом у кріслі й тоді, коли я саме зачиняю двері балкону, прокидається. Я трохи здригаюся від холоду, уже жовтень, а я стояла в самій футболці на балконі на дев’ятому поверсі, де свистить вітер. Я тримаю в руці мобільний і відчуваю, що маю посмішку від вуха до вуха, нічого не можу з цим вдіяти, мені відразу хочеться збігти вниз із цього дев’ятого поверху, не чекаючи, поки приїде ліфт…
— Що з тобою? — запитує тато.
Ми дивимося одне на одного, милиці в нього сперті обабіч крісла, він трохи затуманений зі сну, а я сама не своя й набираю повітря в груди.
— Щойно говорила з Гонзою!
Я стискаю в руці маленький телефон, мало не розчавлюю його, і швидко переповідаю, як учора додзвонилася одній будівельній фірмі в Шумперку. Там Гонза вже давно не працює, але вони дали мені контакт товариства з Римаржова, звідки він теж нещодавно пішов, але там знали людину, яка з ним працювала. І той мені продиктував номер телефону Гонзи. У мене було цих дев’ять чисел, нашкрябаних на аркушику, але був уже пізній вечір. Уранці я готувала сніданок і не думала ні про що інше, проте саме це постійно відкладала. «За годинку», — казала я собі, — «за півгодинки, за десять хвилин». А потім я вибігла на балкон і набрала номер, а потім залунав голос, який спочатку звучав дуже сторожко, але потім я повірила, що говорю з Гонзою. Що за двадцять два роки знову чую голос свого брата.
— Та заспокойся, бо ніби в трансі, — потішав мене тато.
Поступово в мене заспокоїлося дихання, я все ще посміхаюся, але вже менше, і зіпсувати цієї посмішки не дам. Іду до кухні, готую обід, займаю руки й голову, тож за п’ятнадцять хвилин я вже майже спокійна. Чую тата, як він ходить у вітальні, тренується без милиць. Він закашлявся, я біля плити, спиною до дверей, чекаю, що ж він прийшов мені сказати.
— А ти вважаєш, що якось до нього поїдеш? — питає він обережно.
— Якось? Я їду відразу після обіду.
— Але зажди…
Я обертаюся від столу й бачу його насуплене чоло.
— У нас усе закуплено, вечерю приготую й залишу тобі в холодильнику, а вночі або під ранок уже й повернуся.
Він обертається і йде назад до кімнати.
— Аби тільки не здуріла, — чую, як він белькоче.
За обідом запитує, куди я, власне, поїду.
— Гонза живе в Брунталі. Але зараз він на будівництві десь поблизу Опави.
— Але ж це протилежний бік країни! Ти хочеш їхати сама?
Я змушена посміхнутися попри всі ці переживання.
— Я проїхала автівкою через усі Сполучені Штати зі сходу на захід, тату.
— Ну так, але… — бурчить він над тарілкою супу.
Я проїжджаю селом, розтягненим уздовж дороги, дивлюся ліворуч на бічну, та раптом я вже за табличкою, будівлі закінчилися, далі видко лише поля. Я повертаю на першій польовій дорозі і їду назад, знову дзвоню. Із телефоном біля вуха нарешті завертаю правильно. Іще пару десятків метрів поміж будинками, а потім відкривається лука, за нею — частина лісу й просто перед капотом у мене раптово — купа глини.
Я вилізаю з автівки й потягуюся, бо зупинялася тільки раз біля бензозаправки десь на Височині. Досить тепло, сонце вже низько над лісом і світить мені просто у вічі. Я затуляюся долонею й роззираюся. Із землі стирчать кабелі, переді мною низька «капличка» для прокладання електрики, трохи далі — бетонна площадка. Бачу маленький екскаватор із ковшем, що лежить на траві, і вантажівку. Поруч стоїть темно-синій пікап, задні дверцята відчинені, але ніде нікого. Звідкись чути плюскіт води. Найближча ділянка оточена низьким заіржавілим парканом із відчиненою хвірткою, кілька фруктових дерев із напівопалим листям, колодязь і полущена синя колонка. Із неї тече вода, поруч стоїть хтось зігнутий, напівголий, я бачу його спину. Підходжу до нього, він миється під колонкою, намилює руки, вирівнюється й змиває все водою. Чоловік середнього зросту, м’язистий, засмагла спина й світле волосся, зовсім коротке. Бере рушник, що лежав на бетонному покритті колодязя, і витирається. Тягнеться до сорочки, що накинута на колонку, і вдягає її. Я нечутно йду пожовклою травою, і він обертається, лише коли я стою за кілька метрів від нього.