Перший погляд — ніби зовсім до незнайомого. Він теж, мабуть, так вважає, ми обоє роздивляємося обличчя й постать іншого, як тоді, коли очі потроху звикають до темряви. Коротке волосся мене дещо збиває, а ще — зморшки на лобі й навколо очей, але погляд постійно повертається до ясних синіх очей, а вони — його. Потім він посміхається, дві ямочки на щоках, і враз усе стає зрозумілим. Це підтверджує і голос, який, звісно, трохи огрубів за ці роки, але це все ще він. Стоїть навпроти мене в розстебнутій сорочці.
— Привіт, сестро.
У цей момент я відчуваю потужну хвилю, яка мене заповнює, ніби в мені раптово розпускається пуп’янок якоїсь величезної квітки, дзвіночок польовий, велетенський дзвін, який б’є і вибемкує далеко навколо. І раптом усе повертається, усе наше минуле.
— Ти негіднику, ти мерзотнику, ти нікчемо, де ти був усі ці роки… — виштовхую із себе поміж схлипуваннями й кулаком б’ю його в голий живіт, помічаю, як після першого переляку він стиснув м’язи й тримає, а я не спиняюся.
Однак відчуваю, що мені не стає сили, я навіть не можу нормально стиснути кулак, тож зрештою падаю в його обійми. Сльози рясно ллються, як щойно текла вода з колонки, але Гонза мене тримає, я відчуваю його надійні плечі й руки, які гладять мені ззаду волосся.
Ми сидимо одне навпроти одного, я на пакуванні із якось інструменту, а Гонза позаду, у відчинених дверцятах пікапа. На ньому вже светр і куртка, сутеніє, між нами пальник із невеликим газовим балоном, на ньому гріється якась консерва, Гонза ріже хліб.
— Це було так швидко. Я думав, куди б нам піти на вечерю чи на каву, але в цій дірі нічого немає. До Опави недалеко, але ж не хочеться лишати тут усі ці речі без нагляду, — говорить він і показує навколо.
— Ти будеш тут ночувати?
— Так, спатиму в пікапі. Час від часу я так роблю. Тут я вже завершую, хлопці сьогодні поїхали додому. Завтра тільки деякі допрацювання, прибирання — і все готово.
Він розповідає, що вже три роки працює сам на себе. Пішов із фірми, яка будує каркасні будинки, і тепер бетонує фундаменти сам. Наймає собі двох помічників, приватників.
— Це все, що маю, — показує він довкола. — Це Бобік, ось той малий екскаватор, він, щоправда, іще не мій, потрібно виплатити ще рік кредиту, там Дружок, — показує на стару вантажівку, — і ось цей пікап, його я купив два роки тому за готівку. Вожу в ньому інструмент, у кабіні можна спати. Щоразу повертатися додому невигідно.
— А скільки фундаментів ти робиш, скажімо, за місяць? — запитую я.
— Десь чотири. Якщо гарувати від ранку до ночі, то п’ять. Ми робимо також доріжки чи плитку, якщо замовник бажає.
Ми їмо з глиняних мисок лечо, заїдаємо хлібом, тепер розповідаю я. Із Голландії повертаюся до Південної Європи й до Америки, так назад у часі подорожую й до Австралії, і до Нової Зеландії.
— Про те, що мама померла, я дізналася із запізненням у Сіднеї. Але в мене не було шансів повернутися, навіть якби я знала завчасно. Перед цим ми з одним хлопцем у Новій Зеландії збирали яблука, у різних місцях, а потім хотіли трохи покататися островом. Але в останній момент усе пішло шкереберть. Власник нам не заплатив, усе заперечував і ми зрештою на те забили, за останні гроші доїхали до Австралії. Звідти я вже з нової адреси написала листа додому. На той час у мене не було грошей навіть на їжу, не кажучи вже про зворотний квиток до Європи.
— Я пам’ятаю, що ту адресу в Сіднеї мені дав тато після похорон. Тоді я тобі написав, але відповіді так і не отримав.
— Ти справді мені писав? Жодного листа не було. Я, щоправда, не жила довго за тою адресою. У мене не було грошей на оренду, тож довелося звідти виїхати. Потім декілька років працювала й вивчала англійську в Мельбурні.
— Я тоді не йняв цьому віри. Моя сестра, оцей домосід, із іншого боку земної кулі…
— Чому ти не залишив татові адресу чи номер телефону?
— Я тоді жив по різних гуртожитках, мобільного на той час іще не було. Але телефон колишньої роботи я йому залишав. Він ніколи не телефонував.
— А ти йому?
«Якщо в Гонзи є щось від тата, то це воно», — розмірковую сама собі й дивлюся на його похмуре чоло і кам’яний вираз обличчя.
— Гонзо, тато після операції. Ти навіть не запитаєш, як він?
— Ти оповідала мені про це вранці по телефону, — він підводиться і йде.
За мить повертається й приносить лампу.
— Це класична гасова лампа. Я підготований, — сміється він і вмикає її.
Оточені темрявою, ми сидимо над згаслим пальником. Вечеря нас зігріла, у Гонзи є ще чай у великому срібному термосі. До мене й досі вповні не доходить, що тут, у Північній Моравії, на будівельному майданчику серед темряви я сиджу зі своїм братом, який поділився зі мною вечерею, а тепер ми передаємо одне одному кришечку від термоса з теплим чаєм. Я розумію, що Гонза непомітно змінив тему, але я цього не хочу й набираюся сил для маленької незначної брехні, яка нікому не зашкодить, а моїй меті може допомогти.