— Знаєш, Гонзо, — починаю я, — усе змінюється. Коли я сьогодні татові сказала, що їду до тебе, він зрадів. Передавав тобі щирі вітання.
Він недовірливо на мене дивиться, але я ні на мить не змінюю серйозний тон голосу.
— Я за тиждень повертаюся в Голландію, але приїду навесні. Тато казав, що тоді ми могли б усі зустрітися в нього в Будєйовіце. Якось на вихідні, на Великдень, наприклад.
— Сестро, ти не змінилася.
— Чому так вважаєш?
— Ти ж знаєш. Усе ще хочеш полагодити речі, на яких не тямишся.
— Чого ж я не знаю? Поміж іншим, мені відомо геть усе.
— Не знаєш… Я більше не хочу про це говорити.
Мені стає холодно, Гонза позичив мені стьобану куртку. Лампа світить, від вологої трави йде холод. Стільки всього, про що я б хотіла запитати, але кажу собі, що не псуватиму цей момент, той час, який нам іще лишився. Гонза лізе до невеликої сумки, в якій лежать документи, показує мені маленьку світлину. Портрет жінки з темним волоссям, зачесаним назад. У неї виразні очі, чистий лоб, великі губи. Дуже гарна.
— Це Ґабіна. Ми разом уже п’ятий рік.
На іншій світлині знову вона, обіймає за плечі дівчинку років п’ятнадцяти з довгим розпущеним волоссям.
— Христина, її донька. Цього року їй виповнилося вісімнадцять. Вона живе вже зі своїм хлопцем.
— Це добре, — кажу я, — ми обоє не маємо дітей, тато переймається, хто ж успадкує його поле.
— А що тітки?
— Одна кілька років тому померла. Анєжка. Про це тато мені написав у Роттердам.
— Я б усе одно нікого з них не впізнав би, бачив їх тридцять років тому.
Уже справді холодно. Гонза складає речі у свій пікап, розгортає на сидіннях у кабіні спальник.
— Тож іще одна ночівля в готелі «Фольксваген», — жартує він. — Уранці я у автівці завжди прокидаюся близько шостої, бо в мене болить спина. Але відразу ж беруся працювати, потім приїдуть хлопці, і до обіду ми завершимо.
— Коли ти збудуєш свій дім? — запитую я. — Постійно будуєш іншим.
— Можливо, колись прийде й моя черга. Та я не скаржуся. Чотири роки я живу в Ґабіни. Вона відсудила після розлучення квартиру в Брунталі. Уперше за ці роки в мене є дім і постійна адреса.
Він іще стоїть зі мною біля автівки й позіхає. Я вже увімкнула мотор, і ліхтарі освітлюють бетоновий фундамент переді мною, але я все не можу наважитися зачинити дверцята й натиснути на газ.
— А як мотоцикли, вони тобі все ще подобаються? — запитую я.
— Довго в мене нічого не було, завжди було щось більш потрібне, куди витрачалися гроші, — його голос дещо ожив, — але навесні цього року я купив собі старий «Харлей». А Ґабіні —шкіряні штани й шолом, улітку ми поїхали до Польщі. Доїхали до самого моря, до Ґданська.
Я пристібаюсь, зачиняю дверцята й ще раз піднімаю руку на прощання.
— Зупинися на якійсь цілодобовій заправці на каву, сестро, щоб бути бадьорою за кермом, — чую ще я.
Дослухаюся до його поради й за півтори години зупиняюся на освітленій заправці. Сиджу за кавою з круасаном, нічна зміна за прилавком, дві жінки мого віку позіхають і позирають на годинник. Я теж дивлюся. Пів на першу. Переді мною на столі лежить аркуш із закресленими іменами. Поруч — ключі від автівки. Я згадую слова Гонзи просто перед тим як я поїхала. «То вітання татові», — промовив він. Більше нічого. «Але мені й цього досить, — кажу собі, — це принаймні щось, а щось — це більше, як ніщо». Дивлюся замислено й втомлено в чорну темряву надворі, перед очима в мене все ще Гонзове засмагле обличчя, мені добре. Від сусіднього столу на мене зиркає старший пан у бейсболці й чорній футболці, мабуть, водій вантажівки. Досередини входить молода пара, оплатити бензин і випити кави. Тож ми кілька хвилин сидимо там у теплі під штучним світлом лампочок всі разом, чужі люди, які подорожують.
Вранці ми з татом зустрічаємося у дверях ванної. Я позіхаю, у мене заспані очі, потягуюся, від автівки я вся, ніби поламана.
— Треба було поспати, — каже тато, — булочку до сніданку я намащу собі сам.
— Добре. Проте мені подобається їсти разом.
За вікном іде дощ, кава пахне, ми сидимо за столом, і я обережно починаю розповідати про Гонзу. Намагаюся говорити без надміру емоцій, щоб не відлякати тата. Він усе вислухав мовчки, ствердно хитав головою.